чи ніхто не помітить їх разом.
– Мені не сниться? – спитав.
Збіса гарною була ця керівниця аматорського драмгуртка й хористка – гіпюрова блузка з рукавами-буфами робила її поставу ефірною, високий комірець відкривав недоторканно білу шию, а з-під напуску-німба короткої зачіски дивилися такі вельможні очі, що він мимоволі звернувся до неї на «ви».
– Звідки ви, Тіно?
– Звідтіль, – сказала вона. – І все ближче до вас, пане отамане. Я тепер учителюю в Лебедині.
– У Лебедині? Вчителюєте?
– Ви, мабуть, і не знали, хто я за освітою.
– А що я взагалі про вас знаю? Хоча… одного разу ви дали мені урок на все життя. Тіно… Тіно… Чому Бог зводить нас тільки на мить?
– Але ж зводить.
– Якби я знав, що ви будете тут… Пробачте. У вас тепер можуть бути неприємності.
– Пусте. Ви ж нас примусили це робити, хіба ні? – і знов цей іронічний усміх.
– Скажете, що співали під страхом смерті. Можливо, так би воно й було, якби…
– Що?
– Якби відмовилися. Прощавайте, Тіно. Мені пора.
– Прощавай, отамане, – холодно, хоча й на «ти», сказала вона. – Дасть Бог – побачимося. – Точнісінько так вона колись попрощалася з ним біля ресторану «Софія» в Умані.
Він повернувся й швидко пішов. Та враз почув її оклик:
– Отамане, не задавайся!
Оглянувся, здивовано скинув бровами.
– Бачу, ти так нічого й не второпав.
– Що?
– Це я все придумала, – сказала вона. – І виставу, і все це збіговисько.
– Он як!
Але Ворон спершу її не зрозумів. А коли дійшло – остовпів. Ось чому все лягло так у масть.
Злість зганяв на недобитках червоної залоги, що охороняла цукроварню. Саме тоді хлопці, упоравшись із «радімими», підвели до колоди китайців. Їх також потримали під дощем – стояли мокрі як хлющі й цокотіли зубами. В одного з них голова спереду була голомоза, а на потилицю спадала туго заплетена косичка. Він гордо тримав цю круглу, як кавун, довбешку і не трусився.
Розділ четвертий
1
Наступного дня, в неділю, Ганнуся ледве дочекалася вечора і знов подалася до Високої Греблі. Може, вчора щось сполохало Веремія, може, він прийде туди сьогодні. Їй легше пройтися полем, ніж сидіти вдома в невіданні.
Покрадьки, озираючись на всі боки, вона піднялася на пагорб до вітряка, відчуваючи, як млоїть у грудях, як нудота підкочується до горла. Зупинилась, віддихалася, ловлячи себе на тому, що боїться зазирнути за двері млина, пересвідчитися, чи на місці її вузлик із їжею.
Ні, його не було. Відчинивши двері, Ганнуся помацала рукою за порогом, потім засвітила свічку, але від вузлика не лишилося й сліду. Якби яка звірина розшарпала чи птиця склювала, то видно було б, а так – ні, їжу хтось забрав. Спершу в Ганнусі обережно скинулась хвилька сліпої радості, що, може ж, це Веремій таки навідався уночі, та здоровий глузд підказав: ні.
Темне черево млина дихнуло на неї