й загомоніли про своє, зачадивши міцним бакуном. Вони мовби відгородилися димовою завісою і від чекіста, і від отаманів, котрі з ним чаркувалися.
Птіцин, помітно сп’янівши, не міг розібрати, чи то так накурено, чи на очі йому накотився туман.
– Всьо ето харашо, в смислє водку п’янствовать, – сказав він. – Но мнє нада к вєчєру нєпрєменно вєрнуться в штаб гарнізона. Іначє Штеренберг… будєт волноваться.
Він натякав, що в Мельниках під арештом сидять заручники, яких розстріляють, не дочекавшись його увечері. Але Семен Чучупака порадив:
– А ти напишеш йому записку, що переговори затягуються до завтра. Це ж діло непросте, тут багато чого треба обміркувати.
– Справді, напишеш записку, йому передадуть, – сказав Деркач, наливаючи ще по чарці.
Птіцин випив, узяв квашеного огірка, але не їв його, тільки розглядав з усіх боків, наче вперше побачив такого цікавого овоча.
– Ех, рєбята, жізнь-то какая начінаєтся! – проказав він замріяно. – Вам би сєять, пахать, а ви тут… Пєрєд вамі всє галубиє далі аткрити.
Птіцин поклав огірка на стіл, підпер рукою свою пташину голівку що вже не трималася на в’язах, і задивився десь у «голубу далечінь», видиму тільки йому Ця сиза далина вже пливла, хиталася й вислизала з-під його стуманілого погляду.
І тут хтось із хлопців хрипко затяг упівголоса:
Закувала та сива зозуля
Вранці-рано на зорі…
До нього стиха приєднався другий, третій, а далі всі підхопили цю пісню й повели її разом, бо знали й співали «Зозулю» не вперше. Та зараз вона мовби набрала іншого змісту.
Ой, заплакали хлопці-молодці,
Гей-гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…
І голоси їхні теж були тепер іншими, сама чорна туга співала тими голосами – і не про далеких запорожців, що каралися в тяжкій неволі, а ось про цих нетяг, що сиділи за нетесаними столами, прикривши долонями очі, не дивлячись один на одного, а тільки чуючи свою невідступну журбу. Це вони, козаки-нетяги, плакали-побивалися, викликаючи свою долю-задрипанку яка давно від них відцуралася, це вони благали буйного вітра визволити їх із тяжкої неволі, а тим часом катюги кували їм ще міцніші кайдани.
І ніщо й нікого тепер не обходило, крім цієї пісні, – співали козаки, співали старшини й отамани, до самозабуття віддаючись цій багатоголосій журбі. Вони навіть не помітили, як, зачувши ту пісню, змінився з лиця їхній «гість» – тієї хвилини він залишився сам із собою, але якось ураз принишк, наставив вуха, потім обхопив руками звислу на груди голову й заціпенів. Раптом чекіст дрібно затрясся, пересмикуючи плечима. Ворон спершу подумав, що він, виродок, сміється, та ні – Птіцин плакав. Звичайно, це були п’яні сльози, але він, не ховаючись, змахував їх, аж поки скінчилася пісня.
Коли запала тиша, Птіцин обізвався першим:
– Ету пєсню пєлі у нас дома, – сказав він, шморгаючи носом. – І так на душє чьо-то грустно стало. Е-е-х…
Воронові майнула збитошна думка, що зараз він схопиться на ноги й скаже: «Рєбята, я остаюсь с вамі! Навсєгда!