незговірливі варяги, і лукаві, хитрі греки. Він завше міг домовитися з усіма, з кожним був запанібрата. А в городах руських то й поготів. Особливо у Тмутаракань любив купець заходити часто, звідти й знайомство з Мирославом. Знав інших мужів із ліпших.
– Кого іще із собою береш? – запитав Вадим після певної мовчанки.
– Буде Вуй, Середич, а ще молодші дружинники. Лука, син Романа, поїде.
Вадим і справді не боявся нічого. Він ніколи не перетягував свої лодії волоком по берегу, щоб обминути дніпровські пороги: сам стояв за стерном, наказуючи гребцям налягати на весла з усієї сили – і лодія зі свистом проскакувала крізь страшні кам’яні зуби, що стирчали з-під води, ревіли та розкидували навсібіч річкову піну.
Моря він також не боявся – не страшні йому були високі, лихі хвилі та сильний вітер. За всі свої мандрівки йому не раз доводилося виймати меча і сходитися у смертельній січі з дикими кочівниками, морськими та лісовими розбійниками. Вадим завжди йшов у бій першим, не ховаючись за спини своїх людей. Коли ж купець після вдалого торгу заходив у якесь місто, то всі шинки ходором ходили, грала музика, скоморохи веселили народ, чулися співи, а вино, пиво та мед лилися рікою.
– Лука Романович із нами поїде, – ще раз повторив Мирослав. – Рекли мені, що в батька його взяв єси смушки, сріблом обіцяв віддати. Роман помер минулої зими, а срібло так і засохло в тебе.
Мирослав завше знав усе, що робиться в Тмутаракані, навіть про ті смушки рознюхав…
– Віддам.
– Говорив уже з Лукою? – наполягав Мирослав, ніби йому на тім залежало.
– Ще вчора, – нехотя відповідав купець.
– І що?
– Мовив: «Ліпше черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної, зі сваркою». Дивний чоловік, і батько його був таким. Стара в мене дружба з ним була.
– І багатьом іще виру повернути маєш? – цікавився далі Мирослав.
Ця поїздка минулого літа мала принести Вадимові такі прибутки, що досі не бачив жоден купець. Захланність тоді охопила його душу – Бог покарав за це. Він набрав товарів у борг і рушив по Дніпру на південь. Мав намір плисти до Царгорода, де вже уклав угоду з греками. Одначе в нещасливу годину вийшов купець зі своїми лодіями зі стольного Києва. Руські купці попереджали його, що в цю пору року на морі лютують бурі. Просили, аби не виходив, а коли й вийде, то щоб болгарського берега тримався. Вадим завжди сміявся з них – ішов постійно назустріч небезпеці. Того разу, упевнений у своїх силах та удачі, вчинив так само. І тут налетіла та страшна буря…
– Усім, кому щось винен, пробачаю, – відповів купець на запитання боярина, який уже починав дратувати.
– Жартуєш. Ти не думай: і я, і князь Мстислав нашу з тобою дружбу пам’ятаємо. Ліпше мати сто другів вірних, ніж сто коней, хе-хе, – пробував розрадити боярин.
Купцю не було що відповісти на це.
Мирослав запитав:
– Скажи, Вадиме, ти вештаєшся по всіх землях, бачиш людей всяких, вістки різні тобі до вуха залітають. Розкажи, що речуть про князя київського Ярослава. Чи він купців