грубо Мирослав.
Вікінг поглянув на нього, ковтнув ще вина, тоді продовжив:
– Наш правитель видати свою дочку за вашого князя, хоча та й не хотіти йти за потворного каліку. І вікінгів дати Ярослейфу. Мати тільки одну умову наш славний конунг: аби перемогу ваш князь здобути не підлим вбивством, а в чесному бою, бо добра слава для вікінгів дорожча за золото. З допомога вікінгів Ярослейф побив усіх ворогів своїх, а собі забрав батьківську землю. Її, ту землю, разом із городами, церквами, весями, з усім багатством її князь-каліка кинув під ноги свої жоні-красуні, тільки вона і так його ніколи не покохати, бо в серці її завше бути славний Олаф…
– До біса Олафа, – знову перебив Мирослав. – Про братів речи, як їх побито було…
Варяг вишкірився.
– Побилисьмо їх, як кабанів на ловах: кого де запопали, того там і зарізали. Один із них біг до печенігів, то ми його догнали аж коло Переяслава, а ще одного – аж коло гір Карпатський, бо той, ніби заєць, тікати на угри до свій тесть.
– О Боже, – тільки видихнув із себе Вуй, почувши це.
– Боярове, – Середич аж із місця підвівся, – та це ж він рече про славних княжичів Бориса і Святослава! Як кабанів на ловах…
– Охолонь, брате, – заспокоїв Середича Мирослав. – Не так усе було. Ти, варяжине, чи по невігластву своєму, чи навмисно, але перекрутив усю правду. Кожен знає, що найперше було вбито блаженних Бориса і Гліба. Борис замість вітця свого Володимира мав на стіл великокняжий сісти. Дружина тоді з Борисом печенігів пильнувала, саме стояла біля Переяслава. Борис дізнався про смерть отця, про те, що бояри посадили на стіл великокняжий Святополка. Він розпустив свою дружину – не хотів проти брата йти. Тут і дістали його вбивці.
Варяг на ті слова засміявся.
– Ха-ха, і ти вірити в ті байки? Таким дурним був Бурислейф! Речу вам: ми побили його в бою, він же тікати до печенігів. Ми з ярлом нашим Еймундом догнати його й забити в наметі!
Бояри мовчали. Вуєві такого не могло приснитися і в найстрашнішому сні. Справді, воєвода знав, що Ярослав ще за життя батька наставляв йому роги, не бажав платити Києву данини. Володимир збирав дружину, щоби зустрітися із сином і впокорити його. Та не встиг – помер. Відразу за ним склали голови Борис, Гліб, Святослав та інші сини. Їх побили вбивці несподівано, зненацька, підло… Тим часом варяг продовжував розказувати, відчувши смак власної величі і слави:
– Не бути кращого меча за меч вікінгів. Ви, руси, до раті не годні, бо не єсте вої, а тільки ратаї. Вам аби землю орати. Коли б не ми, вікінги, то і не мали б ні землі своєї, ні князя, були б рабами хозар, греків, ляхів або печенігів. Не стало б Русі. Ми, варяги, побити з Ярослейфом усю вашу Русь, урвати собі много золота, здобичі, дів і жінок ваших брати.
– Одумайся, варяжине, що речеш, – це вже не витримав Вуй і підвівся зі свого місця.
– Речу, як є. Ідіть ліпше свині пасти і землю орати.
Варяги, а за ними і греки зареготали. Вуй ще гірше зблід. Поруч із ним підвелися Мирослав і Середич.
– Забери, варяжине, свої слова