сміх.
ОТЕЛЛО. (Теж сміється, але, усвідомивши нарешті, що справа стосується його самого, обриває сміх). Припиніть розповідати анекдоти. Мені зовсім не смішно. І я ні в чому не винен.
КАССІО. (Не може зупинитися.) «Обвинувачений, ви визнаєте себе винним?» – Запитує суддя. Обвинувачений: – «Мені потрібен час, щоб обдумати відповідь.» Суддя: «Що ж, я сподіваюся, десяти років вам вистачить».
Вся давляться зі сміху.
ОТЕЛЛО. Вам смішно, а мене, може, вже завтра посадять.
КАССІО. Та ти не горюй. Час у в'язниці біжить непомітно. Десять років пролетять, як один день.
ЯГО. А наша Дездемона, напевно, вже в раю.
ЕМІЛІЯ. Грає роль безгрішною жінки.
БЯНКА. І вже видивляється за новим коханцем.
КАССІО. Якщо сказати відверто, Отелло, ти зробив нам велику послугу. Ми, звичайно, дуже любили Дездемону, але, подумай сам: хіба справедливо, щоб за кожен спектакль вона отримувала більше, аніж всі ми, разом узяті?
БЯНКА. І все тому, що публіка, на думку директора, ходить в наш в театр тільки заради неї.
ЕМІЛІЯ. Краще б він розповів, скільки грошей вінпросадив, щоб зробити з неї зірку. Їй дістається половина збору і вся слава, а нам… – безіменність стада.
ЯГО. Я помітив, Еміліє, що тебе в театрі найбільше засмучують не твої невдачі, а чужі успіхи.
ЕМІЛІЯ. Можна подумати, що тебе радує успіх Людовіка.
ЯГО. Ти вважаєш цю виставу успіхом?
ЕМІЛІЯ. Розумію, адже ти сам хотів бути постановником «Отелло», але Дездемона скасувала це рішення під приводом, що ти не режисер.
ЛЮДОВІКО. І вона була права.
ЯГО. Просто вона знала, що я не дам їй роль Дездемони.
ЕМІЛІЯ. Не треба було з нею сваритися. Усі знають, яка у вас була пристрасна любов…
ЯГО. Може, хоча б один вечір ми обійдемося без пліток?
ЛЮДОВІКО. Я визнаю, що не все у виставі вийшло так, як хотілося б. Але хіба я винен, що на справді всім заправляла Дездемона?
ЯГО. Не треба було танцювати під її дудку.
ЛЮДОВІКО. Тобі легко говорити. Але тепер, слава богу, вона відкинула копита, і я перероблю виставу по-своєму! Тобто я хотів сказати не «слава богу», а… як би це сказати… Загалом, дуже шкода, що її немає.
ОТЕЛЛО. Мені все це видається якимось страшним сном. Адже ще якихось півгодини тому, коли ми грали фінальну сцену, вона була жива, як ото ми з вами, і тихенько шипіла мені, що я не повинен своєю грою відволікати від неї увагу публіки. Невже це так просто – була людина, і ось її вже немає?
ЕМІЛІЯ. Всі під Богом ходимо.
ОТЕЛЛО. А мені весь час здається, що зараз вона вилізе до нас з-під покривала, і все буде по-старому.
КАССІО. Та не засмучуйся ти так… Її вже і так не воскресиш.
ОТЕЛЛО. Та я не по ній побиваюсь, по собі. Тільки що все було в порядку, я добре зіграв прем'єру, розраховував на ролі в кіно, на телебаченні… А що тепер? Тюрма і табір?
ЕМІЛІЯ. Ти хоч пам'ятаєш, як ти її вбивав?
ОТЕЛЛО. У тому-то й справа, що ні. Я був у якомусь тумані. Тому й образливо: посадять, а невідомо, за що. Знав