розревлася.
– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.
Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:
– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.
– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.
– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!
Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.
– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.
– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.
Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.
А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.
– Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.
– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.
– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.
– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.
– Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.
– А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.
– Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.
– Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.
– І не брешу! Сама чула!
– То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.
У дворі в горщику розводжу глину з водою, беру щітку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю поріг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти до хати. Швидко білю долівку – дзвіночків янголів не чути. Але це ще не все. Треба клоччям підвести рівненько по стінах над долівкою. Рученята тремтять від страху, ніяк не виходить рівненько, і я починаю тихенько плакати – чи то від страху, чи від розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвіночками янголи?
У середині літа дозрівав на городі мак. І так вже хотілося хоча б одну маківку зірвати, розкрити рота і висипати в нього зернятка маківки! Все частіше ми, діти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помітила Тьотя та й каже нам:
– Ви ж не здумайте заходити до грядки з маком, а то буде з вами лихо.
– А що з нами буде? – запитую, розмірковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дає спокою.
– У грядці маку живуть русалки!
– І що вони нам зроблять?
– Залоскочуть до самої смерті! Ось що!
Увечері Петрусь хвалиться:
– А я вже мак куштував!
– Сам рвав?
– Ні. Мати голівку зірвала та пригостила мене.
– Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповідаю те, що почула від Тьоті.
– Ніяких там русалок немає! – заперечує Петрусь. – Там живе Баба Киця!
Хто б там не жив у тому макові, але ми обходили цю грядку стороною.
Наприкінці