напруги!
– А ти луснув би зі сміху, і всім полегшало б! – невдоволено буркнув я. – Різниця в тому, що ти знаєш, на що здатен, а я не знаю, на що здатний я. І замість того, щоб викаблучуватися, міг би навчити мене, так би мовити, основ поведінки…
– Добре, якщо ти не лізтимеш поперед батька в пекло. – Сорой був знову спокійний і виважений. – Зрештою, саме для цього я тут.
Він жестом запросив мене підійти ближче, я мовчки підкорився. Він поклав мою руку собі на плече, і я знову відчув те зіткнення з інакшим. Він із хвилину помовчав, дивлячись на дзеркало.
– Щось відчуваєш? – запитав він. – Крім доторку?
– Ні, – чесно відповів я.
– Добре, – кивнув він. – А тепер? – запитав, знову глянувши на дзеркало перед ним.
Раптом моя рука ніби змокріла й залипла. З огляду на мою теперішню іпостась, це було якесь безглузде відчуття, але я міг би сказати, що вмастився рукою в теплий мед. Тим часом дзеркало ворухнулося й застрибало між нами, мов тенісний м’ячик.
Я відняв свою руку, яка пашіла тим липким теплом, і дивився на неї, мов на пришитий до мене хвіст. Рука вмить охолола і знову втратила чутливість. Дзеркало зупинилося перед Сороєм.
– Урок перший, – вимовив той. – Силу мають не твої думки, а твої бажання. Щоб щось зробити, ти маєш не тільки подумати, а дуже захотіти.
– То це бажання такі на дотик – теплі та в’язкі? – Я тер долонею об долоню, ніби міг відродити в них тепло. Дивився на Сороя, на дзеркало й хотів – аж підстрибував – зробити, як він. – Я маю спробувати? – запитав у нього, перебуваючи в цілковитій готовності. Він жестом запропонував діяти.
Я стояв і хотів. Намагався хотіти сильно, щоб добре вийшло. Але вийшло, як завжди, – ніяк. Я в собі не відчув ні тепла, ні в’язкості так само, як і дзеркало не відчуло. Я почувався нікчемою, ні на що не здатним шматком простору.
– Не переймайся, – заспокоював Сорой, узявши мене попід руку. – Рідко в кого це виходить одразу. Треба навчитися хотіти правильно – точно, чисто, без домішок вагань і зайвих думок. У тебе буде багато часу, щоб потренуватися.
Чи керуючись своїм планом, чи піддавшись бажанню мене розрадити, Сорой знову «потеплів», дзеркало підпливло ближче й зупинилося перед моїм носом. Шматок скла показував мені симпатичного юнака з густими бровами, що майже зрослися над переніссям, темними очима та смоляним волоссям, зібраним угорі у хвіст. На голові в нього – тобто в мене – був білий капелюх не менш вигадливої, ніж у побратима, конструкції, що нагадувала грибок у павутинні. Рогів не було, крил також.
– Отже, непогано… – Від того, що хоч пикою я вдався нівроку, трохи відлягло від душі. – То хто ж я такий?
Ми із Сороєм знов ішли, під ногами вже не було піску, і я майже не чув моря.
– Ти – обліковець! – прошелестіло біля мого вуха.
1
Мело так, ніби мало стерти всі рельєфи й кольори дощенту. В очі било чималими клаптями снігу, змушувало мружитися, не давало й напіврозплющити очі. Горлянку судомило від похапливих ковтків