за знайомство, сказала й приклалася до вина. Шампанське залило її всю з головою, потекло з уст, кудись за комір білосніжної сорочки, Даша різко передала пляшку мені, почала розстібати ґудзики, витирати шкіру, я зовсім розгубився, дивлячись, як вона ніжно й старанно торкається свого тіла.
– Давай, – сказала, – пий.
– Як робота? – запитав я поважно.
– Робота нормально, – пояснила вона. – Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. А ти чим збираєшся займатись? – запитала.
– Обживусь поки що, – відповів я, вирішивши не відкривати всіх козирів. – Можна тебе поцілувати?
– Ще чого! Заведи собі друзів – з ними й цілуйся. Все, давай.
Підвелась, підхопила піджак, сунула мені невідкорковану пляшку й пішла спати.
Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капці? Окуляри? Усе мало закінчитися зовсім інакше. Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню – за стіною почулися кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху. Запалює газ, ставить чайник, сідає. Встає, підходить до вікна, знову відчиняє, дістає запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добиває сигарету, видихає дим із легень, причиняє вікно, дістає з кишені піджака мобільний, перевіряє вхідні, різко ховає телефон назад. Закипає чайник, вона довго не звертає на нього уваги, стоїть і напружено дивиться перед собою, саме туди, де стою я. Різко повертається, зі злістю перекриває газ. Сідає за стіл, важким рухом згрібає в куток усі горнята, ложки та блюдця. Далі я ніяк не можу розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! – раптом доходить до мене, вона плаче! Вона там сидить і плаче! Так-так, сидить сама в порожній квартирі й ниє. Заливається гіркими слізьми, безутішно побивається, наковтавшись проти ночі гіркого тютюну, і немає нікого, зовсім-зовсім нікого, хто б почув її плач, хто міг би її втішити! Нікого, крім мене. Я аж підстрибую від такого прозріння, збиваю пляшку, та глухо завалюється набік і повільно, як вантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи й порушуючи навколишню тишу. Вона по той бік насторожується. Усе розуміє й затихає, прислухаючись. Пляшка докочується до стіни й зупиняється. Я теж затихаю. Стою й слухаю, як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.
Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала з порогу:
– Так і знала, що ти спиш!
Пробіглася коридором, зазирнула