Вкотре повернувшись, завважив її в кінці вулиці. Ішла повільно, розглядаючи світлá за жовтими вечірніми вікнами. Я небагатослівно рушив назустріч. Привітався, поцікавився справами, поділився враженнями, наплів про справи, про ділові зустрічі, мовляв, цілий день бігав (так-так, у капцях), зустрічався з партнерами (в окулярах, аякже), добре, що зустрілись, давай проведу, допоможу нести речі. З речей у неї був якийсь комерційний глянець, який вона мені, втім, не віддала.
Підіймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навіть спробувала припалити від фільтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вона все зрозуміла, усе побачила й на все згодна. Ще помітив, наскільки інакше вона виглядає в профіль, стає схожою на лисицю, у її погляді з’являється щось недовірливе, як дивно, подумав я, коли дивишся їй в очі, цього всього немає. Так, ніби вона приховує своє справжнє обличчя, видаючи себе за когось іншого. Це все губи, вони в неї мають дивний малюнок, але щоби це зрозуміти, потрібно дивитися на неї збоку. Так іноді буває, подумав я, так навіть краще.
Але на порозі, щойно я спробував перепинити її, заступити шлях, торкнутися, десь у кишенях її робочого костюма загарчав телефон, і вона впевнено відсторонила мене, відіпхнула вбік коротким залізним рухом, як і належиться справжньому адвокату, а діставши мобло, враз напружилася, скинула дзвінок і зникла за дверима, навіть не побажавши мені солодких снів.
Але мені вони все одно снились.
Принцесо, співав я наступного ранку, прокинувшись у пом’ятих джинсах і несвіжій футболці й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш його голубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки ти малюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах, навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, у яких норах ховаєшся від мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене на ланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім’я?
Я співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав, навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалося часу.
Мені подобався цей будинок. Він був схожий на електрооргáн. Я слухав зранку, як робітники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом і під’єднували до синіх потоків електричного струму. Двері під’їзду були відчинені, і протяги стояли в них, як водорості, легко здіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці. Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись, можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічних будильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись