й Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020
Альфонсо Фуентесу та його команді, які врятували мій дім, мої дерева, моїх віслюків, мої спогади і мої записники від пожежі Вулсі
Для К – ти відповідь на всі загадки, мій дороговказ із Лабіринту
Пролог
Кажуть, колись давно жила собі принцеса у підземному царстві, де не буває ні обману, ні болю. І мріяла вона побачити людський світ. Принцеса Моанна марила безкраїм синім небом і безкінечним морем хмар, марила сонцем і травою, і смаком дощу… Отож одного дня вона втекла від варти і піднялася у наш світ. Невдовзі сонце спалило всі її спогади, і принцеса забула, хто вона та звідки. Вона блукала землею, страждаючи від холоду, болю й хвороб. Аж поки, зрештою, не померла.
Її батько, король, не облишив пошуків, бо знав, що душа Моанни безсмертна, і сподівався, що одного дня вона повернеться додому.
В іншому тілі, в інший час. Може, навіть в іншому місці.
Він чекатиме.
До останнього подиху.
Повік-віків.
1. Ліс і Фея
На півночі Іспанії був колись ліс, такий старий, що міг би розповісти прадавні історії, давно забуті людьми. Дерева так глибоко вросли у вкритий мохом ґрунт, що корінням своїм обплітали кістки померлих, а гіллям сягали зірок.
«Стільки всього втрачено», – прошепотіло листя, коли три чорні автівки проїхали ґрунтовою дорогою поміж мохами і папороттям.
«Але все втрачене можна повернути», – шепотіли у відповідь дерева.
Стояв 1944 рік, і дівчинка, яка сиділа в одній із автівок коло вагітної матері, не розуміла, про що шепочуть дерева. Її звали Офелія, і вона вже все знала про біль утрати, хоч і було їй тільки тринадцять років. Її батько помер лише рік тому, й Офелія так страшно за ним сумувала, що іноді їй здавалося, ніби замість серця у неї – порожня коробка, по якій перекочується тільки біль. Дівчинка часто думала – а мамі теж так болить? – але не могла знайти відповіді у блідому обличчі матері.
«Обличчя біле – як сніг, уста червоні – як кров, волосся чорне – як вугіль», – часто повторював батько, милуючись матір’ю, і в голосі його бриніла ніжність: «Ти так на неї схожа, Офеліє».
Нічого не залишилося.
Вони вже їхали кілька годин, щомить далі і далі від усього, що знала Офелія – глибше і глибше у безкінечний ліс, назустріч чоловікові, якого мати вибрала їй за нового батька. Офелія називала його Вовком і не хотіла про нього думати. Але навіть дерева, здавалося, шепотіли його ім’я.
Кілька книжок – от і вся пам’ятка про дім, яку Офелії вдалося взяти з собою. Одну з них вона тримала на колінах і міцно стиснула в пальцях, а потім погладила обкладинку і розгорнула. Серед затіненого лісу книжкові сторінки аж сяяли білизною. Надруковані слова дарували затишок і прихисток. Букви виступали, мов сліди на снігу: широка біла гладь, неторкнута болем, невражена спогадами – занадто темними, щоб тримати їх у пам’яті, і занадто солодкими, щоб відпустити.
– Навіщо стільки книжок, Офеліє? Ми ж у глушину їдемо! – подорож нелегко давалася матері, обличчя її зовсім пополотніло.
Від дороги, від вагітності. Вона вихопила книжку з рук Офелії, і всі втішні слова замовкли.
– Ти вже виросла з казок, Офеліє! Пора звернути увагу на справжній світ!
Материн голос гудів, як надтріснутий дзвін. За батькового життя вона ніколи так не сипіла.
– О, ми спізнюємося! – мати зітхнула і притиснула носовичок до рота. – Він розсердиться.
Він…
Мати застогнала, й Офелія схопила за плече водія на передньому сидінні.
– Зупиніться! – попросила вона. – Зупиніть машину. Моїй мамі погано.
Водій незадоволено забурчав, але заглушив двигун. Вовки – ось вони хто, всі ці солдати, що їх супроводжують. Вовки-людожери. Мама казала, казки не мають нічого спільного з реальністю – але хіба Офелія не бачила? Казки показали їй усю правду.
Мати тяжко вибралася з автівки і дочовгала до краю дороги, де росли чагарники папороті – її знудило. Донька також вийшла. Густі зарості заливали все довкола, наче океан. Поміж їхнього перистого листя пробивалися вгору сірі стовбури дерев, мов виринаючи із затонулої низовини.
Дві машини супроводу також спинилися, і ліс закишів сірими уніформами. Деревам вони не сподобалися – Офелія відчувала. Офіцер, якого звали Серрано, підійшов перевірити, як там мати. Це був високий, дорідний чолов’яга із надміру гучним голосом і звичкою носити офіцерську форму, ніби це театральний костюм.
Надтріснутим голосом мати попросила в нього води, а тим часом Офелія ступила кілька кроків уперед по ґрунтовій дорозі.
«Вода, – шепотіли дерева. – Земля. Сонце».
Листя папороті гладило