він здався покинутим і печальним, ніби скучив за тими часами, коли тут мололи свіже зерно. Тепер тут усім заправляли солдати, які сараною кишіли під його облупленими кам’яними стінами. Увесь двір, оточений з різних боків стайнями, коморою та власне млином, був заставлений солдатськими наметами й вантажівками.
Сірі уніформи, понурий старий будинок і ліс, повний тіней… Офелії так сильно захотілося додому, аж подих перехопило. Але без батька більше не було дому. В очах защипало, аж раптом дівчинка помітила, як поміж складеними неподалік тюками вилискує на сонці пара прозорих – ніби з тонкого скла – крилець.
То була Фея.
Вона полетіла прямо до дерев позаду млина, й Офелія, забувши про своє горе, помчала слідом. Фея була така швидка, що Офелія, наздоганяючи, перечепилася через власні ноги і розсипала всі книжки. Але коли позбирала, пообтирала від бруду обкладинки, Фея чекала на неї, учепившись за кору найближчого дерева.
Звісно, чекала. О, звісно. Треба, щоб дівчинка пішла слідом.
Але що це? Ні! Вона знову спинилася.
Офелія розглядала величезну арку, що з’явилася між деревами, і дві старовинні стіни, над якими вона здіймалася. З вершини арки дивилася рогата голова з порожніми очима та широко роззявленим ротом – ніби намагається ковтнути цілісінький світ. Під поглядом тих очей усе, що було навколо, ніби зникало: млин, солдати, Вовк, навіть її мати. «Заходь!» – мовби кликали покришені стіни. Під рогатою головою виднілися вицвілі вирізьблені слова, але Офелія не знала, що вони означають.
In consiliis nostris fatum nostrum est, писало там.
«Наша доля – сукупність наших рішень».
Фея зникла, й Офелія ступила в холодну тінь під прорізом арки. «Повернися назад!» – застеріг внутрішній голос. Але дівчинка не послухала. Інколи варто слухати, інколи – ні. Офелія була не впевнена, що в неї є вибір. Ноги самі вели її вперед. Широкий на початку, прохід звузився вже буквально за кілька кроків, Офелія легко досягала обидвох стін коридору, просто витягнувши руки. Вона ішла вперед і долонями вела по старих каменях обабіч. Такі холодні, незважаючи на теплий день. Ще кілька кроків, і вона дісталася повороту. Ще один коридор завертав ліворуч, а за наступним поворотом – уже праворуч.
– Це лабіринт.
Дівчинка різко обернулася.
Позаду неї стояла Мерседес. На плечах у неї лежала шаль, ніби сплетена з вовняних листочків. Якщо вона й чарівниця, то вродлива, а не стара і покручена, як на малюнках у книжках Офелії. Але вона знала з книжок, що чародійки рідко показують своє справжнє обличчя.
– Лишень стара купа каміння, – сказала Мерседес. – Дуже стара. Старіша за млин. Це завжди тут було – задовго до того, як збудували млин. Не треба сюди ходити. Ще заблукаєш. Таке вже бувало. Я тобі якось розповім, якщо захочеш.
– Мерседес! Capitán[2] кличе! – наказав із-за млина різкий солдатський голос.
– Іду! – гукнула у відповідь жінка.
І усміхнулась Офелії. В її усміху ховалося багато таємниць,