не піде. Він просився у світ.
– Розкажи йому якусь зі своїх казочок! – задихалася мати. – Впевнена, це його заспокоїть.
Офелії не хотілося ділитися з ним своїми історіями, але зрештою вона сіла. Під білим покривалом мамине тіло скидалося на гору, вкриту снігом, де її брат спить у найглибшій печері. Дівчинка поклала голову на горбочок поверх покривала, погладжуючи місце, де її брат рухався глибоко під шкірою матері.
– Брате! – прошепотіла вона. – Братику.
Мати ще не вирішила, як його назвати. Але скоро йому потрібне буде ім’я, щоб підготуватися до цього світу.
– Багато, багато років тому… у сумній, далекій країні… – Офелія шепотіла тихенько, але була певна, що він її чує. – Була собі величезна гора з чорного кременю…
За млином – у темному і тихому, як ніч, лісі – істота, яку Офелія звала Феєю, розпустила крильця і полетіла на звук її голосу. Слова викладалися у стежину з хлібних крихт, що вела крізь ніч.
– А на вершечку тієї гори, – продовжувала Офелія, – кожного світанку розквітала чарівна троянда. Люди казали: хто її зірве, житиме вічно. Але ніхто не наважувався і близько підступитися, бо колючки її були отруйні.
«О так, таких троянд існує багато», – подумала собі Фея, підлітаючи до вікна, за яким дівчинка розповідала свою історію. Істота прошмигнула в кімнату – крильця тріпотіли тихенько, як голосок Офелії – і побачила їх: дівчинка і її матір ховали одна одну в обіймах від темряви навколишньої ночі. Але темрява всередині будинку була набагато страшніша, і дівчинка знала, що підгодовує цю темряву той чоловік, який їх сюди привів.
– Люди розказували, як болісно ці трояндові колючки можуть уразити, – шепотіла Офелія ненародженому братикові. – Попереджали одне одного, що хто полізе на гору – помре. Їм так легко вірилося у біль і в колючки. Страх плекав цю віру. Але ніхто з них не смів і сподіватися, що за це троянда обдарує їх вічним життям. Вони й надії не мали… не мали надії. І так, троянда в’янула знов і знов, щовечора, і не мала кому передати свій дар…
Фея вмостилася на підвіконні й слухала. Вона була рада, що дівчинка знає про колючки, бо ж вони з матір’ю видряпалися на дуже темну гору. І володар цієї гори – о так, Фея все про нього знала – сидів унизу в кабінеті, в кімнаті за млиновим колесом, і шліфував кишеньковий годинник свого батька – ще одного батька, який помер на іншій війні.
– Троянду покинули і забули, – сказала Офелія, тулячись щокою до живота матері. – На вершині тої холодної, темної гори. Довіку самотню, повік-віків.
Дівчинка не знала – але це вона розповіла братові про його батька.
5. Батьки й сини
Відаль щовечора чистив батьків кишеньковий годинник – і то був єдиний час, коли він знімав рукавички. Кімната, у якій капітан влаштував собі кабінет, була просто за велетенським млиновим колесом. Його величезні спиці закривали більшість задньої стіни, й іноді Відалеві здавалося, ніби він живе всередині годинника. Чомусь це його навіть