довгастими передніми лапками і стрекотіла мовою, яка – Офелія була певна – походила просто з її книжок. Дівчинка затамувала подих: крилата істота поповзла узніжжям униз, скочила на ковдру й рушила до Офелії на твердих лапках, долаючи величезне вовняне поле. Аж коли вона спинилася недалечко, Офелія з подивом зауважила, що вже не боїться. Так, стало зовсім не страшно! Було лиш радісно, ніби давня подруга знайшла її у цій темній, холодній кімнаті.
– Привіт! – прошепотіла Офелія. – Ти за мною прослідкувала?
Щупики здригнулися, гостя заклацала своєю дивною мовою, і цей звук нагадав дівчинці батькову швейну машинку – як голка м’яко стукалася об ґудзик, коли він шив нову сукню для її лялечки.
– Ти – Фея, чи не так?
Гостя, здавалося, не була певна.
– Зачекай! – Офелія взяла книжку казок із тумбочки і прогорнула до сторінки з чорним силуетом-витинанкою, яку так часто розглядала.
– Ось! – вона показала гості сторінку. – Бачиш? Оце – Фея.
«Ну. Якщо дівчинка так вважає». Гостя вирішила підіграти. Звелася на задні лапки, повернулася до дівчинки спиною, скинула щупики і вподобила сухорляве, довгасте тіло до маленької жінки на картинці. В процесі перетворення злегка поміняла форму крилець, щоб ті стали схожими на листочки. Тоді підняла вже людські долоньки і, погладивши гострі вуха новими пальчиками, ще раз порівняла свою нову форму із зображенням. Так. Успішна метаморфоза. Може, тепер ця форма стане її улюбленою, хоча яких тільки форм вона вже набувала за своє безсмертне життя. Мінливість була для неї природною. То була частина її магії та улюблена гра.
Але зараз час виконати завдання, з яким її послали на млин. Вона підлетіла до дівчинки на нових крильцях і завзято її покликала. «Ходи зі мною!» – закликала вона так само нагально, як їй наказував пан. А він був не надто терплячий.
– Ти кличеш мене з собою? Надвір? Куди?
Стільки запитань. Люди люблять ставити запитання, та зазвичай не дуже шукають відповідей. Фея підлетіла до дверей. Крильця-листочки служили вірно, але вона ще не вирішила щодо цього тіла. Комашине тіло було швидше і легше.
Байдуже. Пан чекає.
Офелія не відчувала страху – ні як взувалася, ні як вийшла з будинку вслід за Феєю. Здавалося, вона вже колись отак ходила за Феями. Та й хіба можна не вірити Феї, навіть якщо та приходить посеред ночі? Мабуть, усі завжди вірять. Коли Фея веде, потрібно йти. Так писало в книжках, а хіба казки не правдивіші, ніж те, що дорослі видають за реальність? Дорослі відмовляються говорити, лише книжки говорять із тобою про все – про Життя. Смерть. Добро і Зло. І решту дійсно важливих у житті речей.
Дівчинка не здивувалася, коли з темряви перед нею постала кам’яна арка.
Фея пролетіла під аркою. Мерседес не було поруч, і ніхто не спинив Офелію – не цього разу. Старовинні кам’яні стіни лабіринту здіймалися ліворуч та праворуч. І водили, водили її безкінечними колами. Щоразу, коли дівчинка завмирала на повороті, Фея підганяла її. «За мною! За мною!» – Офелія