з ритму, а під кінець і зовсім затихає, хоч як за ним доглядай.
– Дуже слабка, – відповів доктор Феррейра.
Тихо і м’яко відповів, звісно. У цьому була суть лікаря. М’який одяг, тихий голос, лагідні очі. Капітан знав – він би зламав його легко, як шию кролика.
– Я влаштую їй спокій і відпочинок, – сказав він. – Спатиму тут унизу.
Так однаково простіше. Він уже втомився від Кармен. Він легко втомлювався від усіх жінок. Ті зазвичай прагнули підібратися надто близько. Відаль ні з ким не прагнув такої близькості. Там починається вразливість. Порядок губиться в присутності любові. Навіть бажання заморочує розум, поки його не задовольниш і не забудеш. Жінки цього не розуміли.
– А мій син? – запитав.
Його цікавила виключно дитина. Без сина чоловік смертний.
Лікар глянув на нього з подивом. За тими окулярами в срібній оправі його очі завжди дивилися злегка здивовано. Він уже розтулив було рота, щоб відповісти у звичній м’якій манері, коли на порозі з’явилися Ґарсес і Серрано.
– Capitán!
Відаль помахом руки наказав їм зачекати. Вираз страху на їхніх обличчях як завжди приніс йому насолоду. Він навіть на мить забув, яка це жалюгідна місцина, так далеко від міст та поля бою, де пишеться історія. Стояти з гарнізоном у цьому брудному, набитому партизанами місці… Але він зробить так, щоб це було того варте. Він сіятиме страх і смерть із такою точністю, що відгомін дійде аж до генералів, які його сюди заслали. Деякі з них воювали з його батьком.
– Мій син! – повторив він, гостро як бритва і нетерпляче. – Як він?
Феррейра так і дивився на капітана ошелешено. «Чи я ще колись зустрічав такого чоловіка?» – здається, запитували його очі.
– Наразі, – відповів він, – немає причин турбуватися.
Відаль потягнувся по цигарку та кашкет.
– Дуже добре, – сказав він і відсунув крісло.
Це означало: геть звідси. Але лікар так і стояв перед столом.
– Вашій дружині не варто було так далеко їхати, Capitán. Не на такому пізньому етапі вагітності.
От дурень. Вівцям не годиться так розмовляти з вовком.
– Ви так вважаєте?
– З професійного погляду. Так, Capitán, я так вважаю.
Відаль узяв формений кашкет під пахву й повільно обійшов довкола стола. Він височів над Феррейрою.
Нічого дивного. Лікар був дрібним чоловічком. Із залисинами, нечупарною бородою – він скидався на жалюгідного стариганя. Відалеві подобалося гладке після гострої бритви підборіддя. До чоловіків на кшталт Феррейри він відчував хіба зневагу. Хто рятує життя у світі, де головне – вбивати?
– Син, – спокійно зазначив капітан, – має народитися там, де перебуває його батько.
Дурень. Відаль попрямував до дверей, і цигарковий дим потягнувся за ним крізь ледве освічену кімнату. Капітан не любив світло. Йому подобалося бачити власну темряву. Він уже був майже біля дверей, коли Феррейра знову подав свій дратівливо лагідний голос.
– Capitán,