Смотрицька мала вже тридцять два роки віку та славу посеред сусідів панського товариства не іншу, як старої діви. Зовнішність та панночка вспадкувала зовсім не страшну, хоча й особливою вродою не вирізнялася. Так – миловидне, викохане й випещене створіння, котре з дівоцтва мріяло об великім коханні, та кохання те вперто оминало її балуване серденько. Мріяла до вінця постатися з тим, кого полюбить так, щоб аж серце завмиралося в грудях від одного лиш погляду на того, кого назве мужем своїм. Та на жаль… Навіть у столиці на балах, де мов риби у воді водилося вельможних паничів, не могла відшукати вона того, хто б схвилював її та заволодів її серцем. А роки ж миналися, то так і дісталася слави старої діви, та надто вже з того не переймалася, покинула якось надії дочекатися жаданого кохання й тихо жила поряд батька та брата, час від часу наїздила до Кременчука, де мала багато приятельок. Але майже весь час просиджувала в маєтку, ледь не помирала від нудьги й гоновила її тим, що приохотилася до смаколиків, гладшаючи від ліні та чомусь звертаючи все більше уваги на молодих кріпаків та стайничих.
Потім узагалі втнула повне дивацтво.
Покохала одруженого стайничого Миколу Раденка.
Що було найшлося на неї, Анастасія Марківна й сама того не розуміла, а тільки ж як поглянула якось, прогулюючись, у зелені очі кріпака, так наче й розум утратила. Наказала йому закладати бричку відкриту, а сама стояла поряд і спостерігала, як запрягає Микола коляску, й дивувалася з того, як вона раніше не помічала краси його, як не бачила в нім мужчину настільки ясно й як побачила оце раптом, мов прозрівши. Невідомо вже було, що ж то за запаморочення найшлося на панну Смотрицьку, тільки через зелені очі Миколи вона й геть розуму полишилася. Почала виїздити на прогулянки чи не кожної днини й усе наказувала, аби возив її один лиш Микола. Спочатку змовчувала, не наважувалася з ним заговорити, гадала чомусь, що Микола першим почне заводити розмови, але ж ні, він переважно відмовчувався, згорбившись на своїм місці візниці, й видавався Анастасії таким уже образливо байдужим до неї, що вона почала злувати на нього за ту байдужість його. Й те злування, як не дивно, додало їй таки сміливості, й вона кинула якось у ту згорблену спину:
– А скажи мені, Миколо, чи кохаєш ти дружину свою?
Згорблена спина попереду здригнулася, мов то Анастасія була вперіщила її нагаєм, і після довгої мовчанки Микола озвався глухим і невиразним голосом:
– Та кохаю.
Анастасія поморщилася, але допит свій продовжила:
– А дуже кохаєш?
Спина кріпака випрямилася, й він навіть напівобернувся до Анастасії, позиркнувши тим оком зеленим, котре так схвилювало її. Вона повільно посміхнулася йому, враз якось розгубивши своє ніяковіння перед ним, пригадавши, що він є лиш належним їй кріпаком і вона має над ним повну владу. Владу навіть змусити, наказати себе покохати.
Погляд Миколи був похмурим.
– Нащо вам, панно, таке відати?
Анастасія продовжувала всміхатися.
– А мені цікаво.
Вона вже провідала