Стокман. Але ж людина науки може дозволити собі. Я певен, що звичайний амтман[2] проживає на рік куди більше за мене.
Бурмістр. Цілком вірю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магістрату.
Лікар Стокман. Візьмім звичайного комерсанта. Такі люди витрачають далеко більше за мене.
Бурмістр. Авжеж, так уже воно ведеться.
Лікар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нічого не витрачаю на непотрібне, Петере. Але я не думаю, що я мушу відмовляти собі втіхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидів так довго далеко від життя, і тепер почуваю справжню потребу бути в товаристві молодих бадьорих, людей, веселих, вільних у своїх думках, охочих працювати. І всі вони такі, оті, що там сидять і їдять собі на здоров’я. Мені хотілось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.
Бурмістр. А, я забув: Говстад сказав мені, що хоче надрукувати тепер твою статтю.
Лікар Стокман. Мою статтю?
Бурмістр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.
Лікар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати її.
Бурмістр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушніший час для неї.
Лікар Стокман. Так, ти, може, й маєш рацію. У звичайних обставинах. (Ходить по кімнаті).
Бурмістр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперішніх обставинах?
Лікар Стокман(спиняється). Петере, даю слово, що не можу нічого сказати тобі цієї хвилини, і взагалі сьогодні не можу. У теперішніх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нічогісінько. Дуже можливо, що це тільки моя уява.
Бурмістр. Повинен признатись, що твої слова звучать дуже загадково. Хіба є щось таке, що може трапитись і про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортної Управи…
Лікар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.
Бурмістр. Боронь Боже! Я зовсім не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тільки я рішуче наполягаю на тому, щоб усі заходи обмірковувати й переводити в життя діловим шляхом і через призначених на це офіційних осіб. Я не можу дозволити ніяких манівців і підходів із заднього ходу.
Лікар Стокман. А що, я вживаю таких заходів?
Бурмістр. У будь-якому разі ти маєш вроджений нахил іти своїм власним шляхом. У добре впорядженому суспільстві це майже така сама недозволенна річ. Окремі особи мусять коритися цілому суспільству, або, правильніше сказати, коритися владі, що стоїть на варті його добробуту.
Лікар Стокман. Дуже може бути. Але мені що до цього?
Бурмістр. Це те, чого ти, мій любий Томасе, ніколи не хотів розуміти. Але стережись: чи рано, чи пізно, а тобі доведеться колись розплачуватись за це. Я тобі кажу це тепер. Прощай!
Лікар Стокман. Та ти що, збожеволів!.. Ти зовсім не туди влучив.
Бурмістр. Зо мною цього не трапляється. А крім того, я дуже просив би тебе відзводити мене від… (Уклоняється в бік їдальні). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).
Фру