піти.
Говстад. Так, коли до цього візьметься преса.
Лікар Стокман. Не буде потреби, любий мій. Я певен, що мій брат…
Говстад. Вибачте, пане лікарю, але мушу сказати, що хочу взяти це діло до своїх рук.
Лікар Стокман. У газеті?
Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вісник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумій, що тримають у руках усю владу.
Лікар Стокман. Але ж ви самі розповідали, чим це все кінчилось. Ви ледве не втратили зовсім газети.
Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… ніде правди діти. Була небезпека, що якщо ті люди впадуть, то лікарня може залишитися незакінченою. Але тепер вона в нас є, і ми можемо обійтись, без «шляхетних осіб».
Лікар Стокман. Обійтись без них можна, але ми багато чим повинні їм завдячувати.
Говстад. Усе за ними буде визнано, по всіх пунктах. Але публіцист із демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такої нагоди. Треба покласти край цій байці про непохитність наших керівників, треба викоренити її, як і всякий інший забобон.
Лікар Стокман. Усім серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!
Говстад. Бурмістра, тим що він вам брат, мені дуже не хотілось би займати, але ви, мабуть, так само, як і я, вважаєте, що правда – найперше.
Лікар Стокман. Це саме собою зрозуміло… (Несподівано запалившися). А проте… проте!
Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користі й шанолюбства у мене не більше, як у більшости людей.
Лікар Стокман. Любий мій, кому ж це може спливти на думку?
Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаєте. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбільшу потребу нижчі верстви суспільства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортає здібність, знання та почуття власної гідности.
Лікар Стокман. Я розумію це дуже добре.
Говстад. Так… і мене здається, що журналіст бере на себе тяжку відповідальність, коли проминає без уваги якийсь випадок, сприятливий для діла визволення цих нижчих і пригнічених верств. Я знаю, у таборі дужих це називають підбурюванням і всякими такими назвами. Але нехай вони собі роблять те, що їм подобається. Якщо тільки моя совість чиста, то…
Лікар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мій пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у двері). Прошу!
На порозі з передпокою з’являється друкар Аслаксен. Він бідно, але чисто вдягнений в чорне з білою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримає м’якого капелюха.
Аслаксен(уклоняється). Прошу вибачити, пане лікарю, що я насмілився…
Лікар Стокман(підводиться). Так, так. Це ж сам друкар.
Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лікарю.
Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?
Аслаксен. Ні, я навіть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лікаря.
Лікар Стокман. Чим можу вам допомогти?
Аслаксен. Чи правда те, що я чув від Білінга, ніби лікар має нам дати кращий водогін?
Лікар