певна стриманість, – зазначив Голмс. – А цього якраз і бракує поліційним звітам, де набагато більше місця відводиться вульгарним сентенціям мирового судді, ніж подробицям, в яких і полягає суть справи для уважного спостерігача. Повірте, немає нічого менш природного, ніж банальність.
Я всміхнувся й похитав головою.
– Розумію, чому ви так міркуєте. Звісно, перебуваючи в становищі неофіційного консультанта та помічника жителів трьох континентів, котрі неабияк заплуталися в своїх справах, ви постійно маєте справу з усілякими дивними та фантастичними явищами. Але влаштуємо практичний експеримент, поглянемо, наприклад, що написано тут, – запропонував я, підіймаючи з підлоги ранкову газету. – Візьмімо перший-ліпший заголовок: «Жорстоке поводження чоловіка з дружиною». Далі є півстовпчика тексту, але я, навіть не читаючи, упевнений, що там нічого нового немає. Без сумніву, згадані інша жінка, пиятика, качалка, синці, сповнена співчуття сестра або власниця квартири. Навіть бульварний писака не зміг би надряпати нічого більш грубого.
– Боюся, що ваш приклад невдалий, як і вся ваша аргументація, – не погодився Голмс, беручи газету. – Це – справа про розлучення Дандеса, і так вийшло, що я займався з’ясуванням деяких дрібних обставин, пов’язаних із нею. Чоловік був непитущим, жодної іншої жінки не було, а скарга полягала в тому, що він завів собі звичку після їжі виймати штучну щелепу та жбурляти нею в дружину, що, погодьтеся, навряд чи примариться пересічному новелісту. Візьміть дрібку тютюну, лікарю, і зізнайтеся, що я поклав вас на обидві лопатки з вашим прикладом.
Він простягнув мені старовинну золоту табакерку з великим аметистом на кришці. Пишність цієї речі настільки не пов’язувалася з простими та скромними звичками мого приятеля, що я не зміг втриматися від зауваження з цього приводу.
– Авжеж, я зовсім забув, що ми з вами вже кілька тижнів не бачилися, – сказав він. – Це невеличкий сувенір від короля Богемії в подяку за мою допомогу в справі з листами Ірен Адлер.
– А перстень? – спитав я, глянувши на чудовий діамант, що виблискував у нього на пальці.
– Подарунок голландської королівської родини. Але ця справа настільки делікатна, що я не маю права довіритися навіть вам, хоча ви люб’язно взяли на себе турботу описати деякі з моїх скромних здобутків.
– А зараз пригледіли якісь справи? – поцікавився я.
– Десять-дванадцять, але жодної цікавої. Тобто всі вони по-своєму важливі, але мені чомусь байдужі. Розумієте, я виявив, що саме незначні справи дають ґрунт для спостережень, тонкого аналізу причин і наслідків, які єдині й складають усю красу слідства. Великі злочини, здебільшого, дуже прості, бо мотиви серйозних злочинів переважно очевидні. А серед цих справ нічого цікавого немає, якщо не брати до уваги одну вельми заплутану історію, що сталася в Марселі. Не виключено, однак, що не мине й кількох хвилин, як у мене буде вибагливіша справа, бо я вже бачу одну з моїх клієнток.
Кажучи це, він піднявся з крісла, підійшов до вікна та задивився на тиху,