годинника з золотим ланцюжком, сірі твідові штани, коричневі гетри поверх мештів із гумками з обох боків. Працював в офісі на Леднголл-стрит. Кожному, хто повідомить…» тощо.
– Цього досить. Що стосується листів, – сказав Голмс, пробігаючи їх очима, – вони дуже банальні й нічого не дають для характеристики містера Енджела, хіба тільки, що він цитує Бальзака. Однак є одна обставина, яка вас, певна річ, вразить.
– Вони надруковані на машинці, – здогадався я.
– Головне, що й підпис також надрукований на машинці. Погляньте на акуратне «Госмер Енджел» унизу. Є дата, але немає адреси відправника, крім Леднголл-стрит, а це якось невизначено. Але важливий сам підпис, і ми можемо його вважати доказом.
– Доказом чого?
– Любий друже, невже ви не розумієте, яке значення має цей підпис?
– Щиро кажучи, ні. Можливо, він хотів залишити за собою можливість заперечувати справжність підпису в разі пред’явлення позову за порушення обіцянки одружитися.
– Ні, суть не в цьому. Щоб вирішити це питання, я напишу два листи: один – фірмі в Сіті, друге – вітчиму молодої дівчини, містеру Віндібенку, і попрошу його зайти до нас завтра о шостій годині вечора. Спробуємо вести перемовини з чоловічою частиною родини. Поки не отримаємо відповіді на ці листи, ми зовсім нічого не зможемо вдіяти, тому відкладемо цю справу.
Знаючи про тонку проникливість мого приятеля та його надзвичайну енергійність, я був упевнений, що якщо він так спокійно ставиться до розкриття цієї дивної таємниці, отже, має на це вагомі підстави. Я знав лише один випадок, коли він зазнав невдачі, – історія з королем Богемії та зі світлиною Ірен Адлер. Однак пам’ятав і про таємничий «Знак чотирьох», і про незвичайні обставини «Етюду в багряних тонах», тому давно переконався, що, якщо вже він не зможе розплутати якусь загадку, отже, її просто не існує.
Голмс усе ще курив свою чорну глиняну люльку, коли я пішов, нітрохи не сумніваючись, що до мого повернення наступного вечора в його руках уже будуть усі нитки справи про зникнення нареченого міс Мері Сазерленд.
Назавтра я цілий день провів біля ліжка важкохворого пацієнта. Лише близько шостої вечора я нарешті звільнився, стрибнув в екіпаж і поїхав на Бейкер-стрит, остерігаючись запізнитися до розв’язки цієї маленької драми. Однак Голмса я застав, коли той куняв у кріслі. Величезна кількість пляшок, пробірок та їдкий запах соляної кислоти свідчили про те, що він присвятив весь день своїм улюбленим хімічним дослідам.
– Ну що, з’ясували, у чому річ? – спитав я, коли ввійшов до покою.
– Авжеж, це був бісульфат барію.
– Ні-ні, я питаю про цю таємничу історію.
– Ах он воно що! Я думав про солі, над якими працював. А в цій історії нічого таємничого немає. Втім, я ще вчора казав, що деякі деталі достатньо цікаві. Шкода лишень, що цього мерзотника не можна притягнути до відповідальності.
– Але хто ж цей індивід, і навіщо він покинув міс Сазерленд?
Голмс розтулив