чітко побачити, де саме відпила жінка і які у неї губи. Офіціант подумав, що було б цікаво впізнавати жінок за склянками, з яких вони пили. Еротичні цифрові відбитки. Так подумки розважаючись, дійшов до кухні, де швидко облишив свої фантазії «а-ля Шерлок Голмс». На нього тут-таки налетіла кухарка, звелівши негайно нести таці зі смажениною.
– Люба, ти маєш чудовий вигляд.
У вітальні жінка з надто яскраво пофарбованим волоссям обернулася до подруги й усміхнулася, підігруючи.
– Ти щось зробила?
– Так, знайшла собі коханця.
– Ах, справді? І хто він?
– Пластичний хірург.
Обидві засміялися. Потім, беручи смажений артишок, що, на свою біду, втрапив їй під руку, відкрила свій секрет.
– Я записалася до спортзалу Барбари Буше.
– Ой, правда? І як він?
– Казково! Ти мусиш піти туди.
– Обов’язково!
І, хоча їй кортіло спитати, у скільки ж воно обходиться за місяць, вирішила, що дізнається про це сама. Потім, сподіваючись на цифру, безперечно меншу за реальну, взяла смажену моцареллу й з’їла її з чистою совістю: адже скоро зможе зігнати зайві калорії.
По прекрасних килимах з геометричним візерунком рухались елегантні вечірні черевики. Дещо вище розрізи суконь демонстрували принади сірим костюмам, темнішим чи світлішим, але завжди поєднаним із бездоганною сорочкою. Ексклюзивні різноколірні краватки повідомляли більше, аніж ті прості розмови, які вели їхні господарі.
– Я купив «студіо» для Алессандри на проспекті Паріолі.
– А ти знаєш, що дочка Бандіні виходить заміж?
– Де ти знайшла цю сукню?
– Тобі дуже личить цей колір волосся.
– Здається, у неї є інший.
– Так, цей останній фільм із Шоном Коннері мені дуже сподобався.
– Поб’ємось об заклад? Я поставлю на перемогу, а тобі залишу нічию та поразку.
Обличчя з макіяжем – ідеальним або ж занадто сильним, щоб приховати прихід мудрості й спогадів; та цілковито гладенькі обличчя, результат роботи сучасних електробритв та дорогих кремів після гоління, відповідали одні одним усміхнено.
– Знаєш, Алессандра вирішила відкрити нову студію графіки. Ну що ж, якщо вона цим хоче займатися… Звичайно, я б волів, щоб вона працювала разом зі мною.
– Так, я знаю нареченого, це син Симони Бертіллі. Ну, тієї, що одружилася з братом Паоли…
– Не скажу, бо інакше ти купиш собі таку саму…
– Мені все набридло, тож я пішла до Раффаеле із журналом, де бачила колір, що мені подобається, і сказала: «Ось, хочу цей».
– Я її розумію, він такий занудний. Достатньо подивитися, як він грає у джин.
– Я теж хотів на нього сходити, але ми тоді пішли до Джорджо та Даніели, які його вже бачили.
– Добре. Знаєш, що я тобі скажу? Поб’ємося на сто тисяч лір за кожний бал відриву наприкінці чемпіонату.
Трохи далі хтось на межі політичної фантастики розмірковував про ситуацію на Близькому Сході. Інший цитував невеликі уривки з останньої премії Стрега[24],