вона й усвідомила вимовлене.
Він не загинув, рятуючи її.
Вона – не вбивця!
Невинна!!!
Радість, велика, сповнила її тіло.
– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?
– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…
– З чим?
– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.
Винна!!!
«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».
Радість згасла.
– Пізно, – винесла вона вирок.
– Для кохання нема «пізно».
Те саме Маша сказала і Врубелю.
«А якщо нема пізно?»
– Але виявилося, що пізно – є.
– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…
Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.
Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.
Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.
– Я кохаю іншого. Пробач.
– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.
– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…
Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.
«Що робити?»
Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!
– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.
Дивно.
Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.
– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.
– Це було неважко.
– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.
– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.
Запитання з'явилося:
«Чи можеш ти пробачити мені?»
– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!
– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.
– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.
– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити