І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…
– Я його зачинила в комірці.
– Жорстоко, – чоловік усміхнувся, – але продумано.
– Ну, так мені є в кого вчитися.
– І в кого це? – Сергій здивувався.
– В одного лікаря.
– У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!
– Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.
– Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!
– Ти тримаєш прибиральницю, любий?! – чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.
– Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.
– Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.
Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.
– Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!
– А ти її розбила чи як? – серйозно запитав чоловік.
– Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.
– Смішна яка! – Сергій скинув удавану серйозність. – Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.
– Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.
– Ні?! Дивно. Десь були, – байдуже відповів він. – Треба пошукати.
– У коробці нема. А де ще вони можуть бути?
– Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?
– Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки – ти казав – мали тільки тебе.
– Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові – п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…
– А ким вони були?
– Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.
– Плакав?! – сміялася Віка.
– Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.
– Мама була не дуже вправним лікарем?
– Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.
– А тато ким працював?
– Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.
– Мені дуже шкода. Співчуваю.
– То