Василь Стефаник

Новели


Скачать книгу

Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мені, богу дякувати, відійшло, і такий-єм рад, рад…

      Басараби як би поснули у дубовім сні.

      – Гріхи, люди, гріхи, треба бога просити.

      – Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, то вона розум відбирає, як заслабне.

      – Ей, що докторі знають!..

      IV

      – Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.

      Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.

      – Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?

      Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.

      – Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…

      Вечірня година

      Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.

      – Оце такий час, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимку то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.

      Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути в голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.

      – Ба не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Здається, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, з золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмаринки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.

      Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.

      – От, я вже забув конець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі в фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така шкодлива, що в кожний посів ускакувала. Та й я скинув поясок, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка…

      Вже сидів на м’якім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили його, як сон, на якісь барвисті поля, що квітів на них дуже багато і можна їх рвати, рвати.

      – Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитки, лишень дві поза іглу, бо фасольки