м’яким тягучим голосом:
– Ви повинні розповісти мені все до кінця, іншим разом. Це було дуже цікаво.
Вона звела на нас очі, досить мило, хоч і відсторонено, усміхнулась і знову схилилася над вишивкою.
За хвилину-дві вона сказала:
– Сестро, там є книжки. На будь-який смак. Оберіть собі й сідайте.
Я підійшла до книжкової полиці. Місіс Меркадо затрималася на кілька хвилин, а потім різко розвернулась і вийшла. Коли вона проходила повз мене, я побачила її обличчя, і воно мені не сподобалося. Здавалося, вона аж шаленіє від люті.
Мимоволі я згадала деякі речі щодо місіс Лайднер, на які мені натякала місіс Келсі. Не хотілося вірити в їхню правдивість, бо місіс Лайднер мені подобалась, але я однаково замислилася, чи не може бути у словах місіс Келсі дещиці істини.
Я не вважала, що місіс Лайднер сама в усьому винна, але факт залишався фактом: ані незугарна міс Джонсон, ані ця посередня мала злючка місіс Меркадо не могли з нею зрівнятися ні у шармі, ні у привабливості. Адже чоловіки залишаються чоловіками, хай де вони є. Завдяки своїй професії я швидко навчилася це помічати.
Меркадо, звісно, був для місіс Лайднер порожнім місцем, і я не вважаю, що її дійсно турбували його почуття, а от його дружину вони турбували. Якщо я не помиляюся, вона була не прихильна до місіс Лайднер і, якби могла, одразу насолила б їй.
Я подивилася на місіс Лайднер, що сиділа на стільці й вишивала свої гарні квіти – така далека і така відсторонена. Я відчувала, що повинна попередити її. Я гадала, що, можливо, вона не знає, наскільки дурними, необґрунтованими та жорстокими можуть бути ревнощі та ненависть і як мало потрібно, щоб вони спалахнули.
І тоді я сказала собі: «Емі Лезерен, ти ідіотка. Місіс Лайднер не дурна. Їй близько сорока, якщо вже не стукнуло, і вона, певно, знає про життя все».
Але я відчувала, що все-таки, можливо, вона не знає.
Вона мала такий дивний та незайманий вигляд.
Мені стало цікаво, яким було її життя. Я знала, що вона вийшла заміж за доктора Лайднера лише два роки тому. А за словами місіс Меркадо, її перший чоловік помер десь п’ятнадцять років тому.
Я підійшла і сіла біля неї з книжкою, але незабаром пішла мити руки перед вечерею. Страва була справді смачною – подали відмінне карі. Усі полягали спати рано, і я цьому зраділа, бо дуже втомилася.
Доктор Лайднер провів мене у кімнату, щоб перевірити, чи в мене є все необхідне.
Він тепло потиснув мені руку і гаряче запевнив мене:
– Ви їй подобаєтесь, сестро. Ви одразу змогли схилити її до себе. Я такий радий. Відчуваю, тепер усе буде добре.
Його завзяття було майже як у малого хлопчика.
Я також відчувала, що подобаюся місіс Лайднер, і була цим задоволена.
Але я не надто поділяла його оптимізм. Я відчувала, що в цій історії є щось більше, ніж відомо навіть йому.
Так, було щось – але я не могла вхопити, що саме. Утім, воно висіло в повітрі.
Ліжко в мене було зручне, але я не спала. Занадто багато міркувала.
Я постійно прокручувала