біля мене, не випускаючи з очей.
– Але я б хотіла пройтись, – наполягала я.
– Ні, справді, я бажаю, щоб ви залишилися тут. – Вона вимовила це твердо, майже беззаперечно. – Мені потрібно іноді залишатися на самоті. Справді потрібно.
Я, звичайно, не наполягала. Але коли і собі пішла трошки подрімати, то вельми дивувалася, що місіс Лайднер, з її лякливістю, так несамовито бажає ходити без будь-якого супроводу.
Коли о пів на третю я вийшла зі своєї кімнати, надворі нікого не було, крім маленького слуги з великою мідною ванною, який мив гончарні вироби, та містера Еммота, який сортував і розкладав їх. Коли я рушила до них, крізь арку ввійшла місіс Лайднер. Вона здавалася жвавішою, ніж досі. Її очі блищали, і вона мала бадьорий і майже веселий вигляд.
Доктор Лайднер вийшов із лабораторії й підійшов до дружини, щоб показати великий таріль з бичачими рогами.
– Доісторичні рівні надзвичайно плідні, – повідомив він. – Цей сезон неймовірно гарний. Знайти цю гробницю на самому початку робіт – справжня вдача. Єдина людина, яка може скаржитися, – це отець Лавіньї. Досі ми майже не знаходили табличок.
– Він, здається, не дуже багато працював із тими, що у нас є, – сухо зауважила місіс Лайднер. – Можливо, Лавіньї – чудовий епіграфіст, але надзвичайно ледачий. Він проводить увесь свій час після обіду в ліжку.
– Так, ми сумуємо за Бердом, – погодився з нею доктор Лайднер. – А цей чоловік мене трохи вражає своєю неортодоксальністю, хоча, звичайно, не мені судити. Але один чи два його переклади щонайменше здивували мене. Я просто не можу повірити, наприклад, що він має рацію стосовно того напису на цеглі, але, мабуть, він щось знає…
Після чаю місіс Лайднер запитала мене, чи хотіла б я прогулятися з нею до річки. Я подумала, що, можливо, вона боїться, що образила мене, відмовившись від мого супроводу після обіду.
Я хотіла, щоб вона зрозуміла: я не така чутлива, – тому одразу погодилася.
Це був прекрасний вечір. Стежка вела між полями ячменю, а потім повз квітучі фруктові дерева. Нарешті ми підійшли до краю Тигру. Одразу ж ліворуч від нас виник пагорб на місці стародавнього поселення; робітники співали свою дивну монотонну пісню. Трохи праворуч я побачила велике водяне колесо, яке видавало дивний звук, схожий на стогін. Спочатку цей звук неабияк нервував мене, але згодом він мені навіть сподобався і почав справляти на мене дивовижний заспокійливий ефект. За водяним колесом стояло село, де мешкала основна частина робітників, що приходили до нас.
– Тут красиво, чи не так? – зазначила місіс Лайднер.
– Тут дуже спокійно, – відповіла я. – Дивне відчуття – що я так далеко звідусіль.
– Далеко звідусіль, – повторила місіс Лайднер. – Так. Тут принаймні можна сподіватися на безпеку.
Я різко поглянула на неї, але зрозуміла: вона говорила більше до себе, ніж до мене, і, найімовірніше, вона не усвідомлювала, що її слова пролунали як одкровення.
Ми подалися назад, до будинку.
Раптом місіс Лайднер так сильно схопила мене за руку, що