шкребеться по стіні.
– Хтось є у кімнаті старожитностей? – скрикнув доктор Лайднер.
Він швидко вибіг, і в моїй голові промайнуло, як по-різному реагують ці двоє. Страх місіс Лайднер був цілком особистим, але розум доктора Лайднера змусив його бігти до своїх коштовних скарбів.
– Кімната старожитностей! – ахнула місіс Лайднер. – Звісно ж! Як безглуздо з мого боку!
Вона встала з ліжка, сильніше загорнулася в халат і веліла мені піти з нею.
Ми прибули у кімнату старожитностей і знайшли там доктора Лайднера та отця Лавіньї. Той також прибіг сюди, щоб перевірити, чи все гаразд, коли почув шум, і йому навіть здалося, що у цій кімнаті горіло світло. Він затримався, щоби взути капці й схопити факел, але коли прийшов сюди, тут уже нікого не було. До того ж двері були належним чином зачинені, як і годиться вночі.
І поки він перевіряв, чи нічого не вкрадено, до нього приєднався доктор Лайднер.
Більше нічого дізнатися не вдалося. Зовнішня брама була замкнена. Охоронці присягалися, що ніхто не міг потрапити ззовні, але оскільки вони, ймовірно, міцно спали, це пролунало непереконливо. Жодного сліду зловмисника вони не знайшли, і всі скарби лежали на своїх місцях.
Цілком можливо, що місіс Лайднер збентежив шум, який зчинив отець Лавіньї, знімаючи ящики з полиць, коли намагався переконатися, що все в порядку.
З іншого боку, сам отець Лавіньї був упевнений, що: (а) почув кроки людини, яка проходила повз його вікно, і (б) побачив мерехтіння світла, можливо факела, у кімнаті старожитностей.
Більше ніхто нічого не чув і не бачив.
Цей інцидент має велике значення в моїй розповіді, оскільки назавтра він спонукав місіс Лайднер розповісти мені все, що було у неї на душі.
Розділ дев’ятий. Розповідь місіс Лайднер
Ми щойно закінчили обід, і місіс Лайднер, як завжди о цій порі, пішла до своєї спальні відпочивати. Я влаштувала її в ліжку, підклавши їй безліч подушок і давши книжку, і вже виходила з кімнати, аж раптом вона мене покликала.
– Не йдіть, сестро, я хочу вам дещо розповісти.
Я повернулася до кімнати.
– Зачиніть двері.
Я підкорилася.
Місіс Лайднер встала з ліжка і почала ходити по кімнаті. Я зрозуміла, що вона збирається щось вирішити, і мені не хотілося цей процес перебивати. Вона відверто вагалася.
Нарешті вона, здається, досить заспокоїлася, різко розвернулася до мене і сказала:
– Сідайте.
Я тихенько сіла за стіл. Вона нервово почала:
– Ви, напевно, ламаєте собі голову над тим, що трапилося?
Я просто кивнула, нічого не відповівши.
– Я вирішила розповісти вам усе! Я мушу це сказати комусь, або я втрачу розум.
– Так, – погодилась я, – гадаю, це насправді було б дуже добре. Не так уже й просто зрозуміти, що краще зробити, коли тебе тримають у невіданні.
Місіс Лайднер перервала свою тривожну ходу і подивилася на мене.
– Чи вам відомо, чого я боюся?
– Якогось чоловіка, – відповіла я.
– Так, але я не