що відбувається. Тато завжди підтримував його, бо вважав, що кожен повинен іти своїм шляхом, але лише зараз обоє усвідомили, що насправді чоловік ніколи не переставав сподіватися, що син продовжить сімейну традицію. Чомусь Іванові стало соромно, і вже зовсім несподівано юнак зрозумів, що почувається винним. Так, наче зрадив батьків, не виправдав їхніх сподівань.
Хоча чому він так думає? Іван бачив, якою гордістю світилися татові очі, коли виявилось, що син потрапив у десятку. Тоді Іван ні на мить не сумнівався, що пройде до кінця й залишиться в клубі, а тепер це чомусь здавалося неправильним.
Іван не розумів, що з ним відбувається. Він мав би шалено радіти й розповідати татові про неймовірні можливості, які перед ним тепер відкриваються; про безліч речей, якими марив останні кілька років; про найфантастичніші плани на майбутнє; про те, що вирувало в ньому весь місяць, поки чекав сьогоднішнього дня, – і не міг. Іван прислухáвся до себе і вловлював дивне й незрозуміле відчуття, схоже на розгубленість – так, наче в гонитві за дитячою мрією він проґавив щось надзвичайно важливе.
Удома їх чекав мамин фірмовий швидкий тортик і чай з льодом.
– Ну, розповідайте, як усе було?
Іван вдихнув, розтулив рот і… не зміг нічого сказати. Чомусь захотілося розплакатись і втекти у свою кімнату.
– Та… нормально було…
Мама здивовано звела брови й перевела погляд на тата. Іван не бачив його обличчя, а наступної миті відчув поплескування по плечу, і тато легким рухом спрямував його до столу.
– Іван пройшов далі й наступного тижня у нього співбесіда. Аню, шкода, що ти не бачила, які чудеса він витворяв із м’ячем. Наш син – природжений футболіст.
Юнак мовчав і ледь стримувався. Він прекрасно чув і розумів: у татових словах нема й тіні фальші або нещирості, він відверто радів за нього, але Іванові чомусь здавалося, що це звучить як глузування. Ще хвилина – і він не витримає…
– Іване, телефонувала мама Ілони й просила, щоб ти приніс їй книжку – казала, ти знаєш яку.
І все своє роздратування Іван спрямував на Ілону. Принцес-с-са! Сидить собі вдома, а він має бігати. Треба було взяти книжку до того, як бібліотекарка піде у відпустку.
– Могла сама прийти…
– У неї ангіна.
– Влітку?
– Уяви собі, деякі люди хворіють на ангіну саме влітку.
У маминому тоні відчувалось роздратування, тому Іван зовсім опустив голову й буркнув собі під ніс:
– Блін…
– Іване, та що з тобою? Таке враження, що ти провалив усе на світі. Навіть торта не спробував, а я для тебе готувала.
– А якби мене не взяли?
Мама округлила очі, і синові стало соромно: він має радіти, а натомість казиться з незрозумілої причини, та ще й мамі грубіянить.
– Я навіть не сумнівалась, що тобі все вдасться.
Івана кинуло в жар і почало щипати очі. Тепер він по-справжньому образив маму й навіть не міг пояснити, за що.
– Ма, вибач. Я перехвилювався.