і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда – зайва?
– Зайва? – вразилася. – Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
– Поїхала матінка твоя… – сказала.
– Поїхала?! А я не знаю нічого…
– Відрядження якесь термінове, – пробурчала нянька. – Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
– А Платон…
– Спить та читає… Геть млявим став.
– Чому?
– Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?…
– Забіжу, гляну, – сказала.
– Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…
– Не дізнається!
– Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.
– Забіжу!
– Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.
Ліда закінчила приймати хворих – прямим ходом до материної оселі.
Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.
– Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…
– Де Платон?
– Спить…
– От і чудово! – Хитра. – Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?
Ангеліна всміхнулася – і самій несила на Ліду гримати.
– Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.
Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.
– Як ви тут… без мене?…
– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька їй.
– Я нормально. А ви…
– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?
– Їжею…
– Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! – розсміялася Ангеліна. – Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.
– Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?
Підвелася. З кухні.
Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.
– Сиди, серденько. Зараз принесу.
– Та сама візьму, – здивувалася Ліда. – Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.
І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.
– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотіла. – Прости й збережи мене, Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити?