малиновими лампасами[48] – гордістю козака! Зберуться козаки всіх одинадцяти козацьких військ, пишаючись своїми кольоровими смугами на шароварах, та як вдарять! Кине тоді турок ці величаві гори і дасть драла аж до стін стародавнього Константинополя, щоб там на колінах просити прощення за багатовікове гноблення православ’я і за сльози мільйонів викрадених у рабство слов’ян і слов’янок.
Коли загін скупчився навколо отамана, Юхим Олексійович велів:
– Бурсаче, подай мою торбинку.
Присівши спинами в коло, пластуни уважно оглядали сіро-попелясті гори – і при цьому з усмішкою в пишні вуса зиркали на те, як, чортихаючись, їхній старший, їхній Батя, їхня більш ніж рідна душа перевтілювався в «його високоблагородіє».
Навіть здивувалися – вперше за двотижневе поневіряння по вокзалах, дорогах і гірських стежках, – побачивши на Кулі новеньку сіру офіцерську черкеску зі срібними погонами з малиновим просвітом і з чотирма зірочками на кожному. Чоботи залишив Юхим Олексійович випробувані, напустивши на халяву чорного кольору шаровари. Під той напуск вставив у правий чобіт нерозлучну для пластуна нагайку. А як же без неї?! Всяке буває. Хоч би на коня скочити. А без нагайки чужий кінь – неслух. Ніж не підмога проти кількох ворогів – а нагайка важливіша. І якщо патрони скінчилися – нагайка пращею стає. Влучне око і сильна рука в цьому випадку надійніші навіть за безвідмовний наган.
А коли Юхим Олексійович затягнув у чарочку на талії срібний пояс і прикрасив його чудовим кинджалом з руків’ям зі слонової кістки, кум Чупа не витримав:
– Одягнувся – ніби в гості до куми йти вздовж всієї станиці.
– Так… То він на пісні до панянок місцевих зібрався, – не втримався і богатир Цвешко.
Пластуни, тамуючи сміх, закректали й зафиркали.
– Е-е-е-ей! – докірливо протягнув Батя. – Косими до хати рідної повернетеся. На гори й каміння дивіться. А мене завжди перед собою побачите. Усі повернетеся до хат. І не косими, а з орденами і приварком грошовим. А поки що на війні потрібно бути косим: одне око – на ворога, друге – на батька-отамана. Піду в табір з Бурсаком. Добре, що він поки що не обносився. А ви подалі тримайтеся. А то подумають вартові на річці, що ви – абреки якісь, а не військо козацьке, і почнуть палити з переляку, – усміхнувся батько-отаман.
– І втечуть… А нам дадуть по медальці за те, що здолали супротивника, який мав чисельну перевагу, – не моргнувши оком, урочисто вимовив Василь, молодший на два роки за брата, досвідченого дозорного Неліпу.
– Жаль, що військо не враже. А то скільки добра всякого покидали б… Ми б його до кінця війни збирали, – розмріявся Степан Беспалько, випростовуючи великим нігтем латку на подолі своєї черкески.
– Головне: штаб і кухню цілими взяти! – мало не заплакав від неможливості стримати сміх гігант Цвешко.
– Ну, хто ще розумний? Хто ще сказати щось бажає, – суворо подивився на свою ватагу Куля. – Мовчите? Гаразд, то й сидіть мовчки тут. Я скоро… Ходім, Бурсаче!
Повернулися