осіб. Але це був лише укус комара для російського ведмедя, який здіймався на повен зріст на Германсько-Австрійському фронті. Тепер ведмідь повільно повертав голову до чорноморських берегів, оскалював ікла і випускав пазурі.
20 жовтня Росія оголосила війну Туреччині. Маніфест Миколи II безпосередньо пов’язав оголошення війни з нападом німецько-турецького флоту: «Очолюваний німцями турецький флот наважився напасти на наше Чорноморське узбережжя. Негайно після цього наказали ми Російському послу в Царгороді з усіма чинами посольськими і консульськими залишити межі Туреччини».
Туреччина оголосила війну аж 29 жовтня. Віддалася на милість Аллаха, повіривши запевненням Німеччини про швидку і повну перемогу. І одне, і інше – надійна палуба лінкора! Це якщо забути на якийсь час, що броненосці гойдаються на хвилях непередбачуваного російського моря.
А тим морем був чималий флот, армія, кавалерія і роки підготовки до великомасштабної війни, участь в якій Туреччини навіть тішила стратегів Генерального штабу його імператорської величності Миколи II. Як сторона, ображена віроломним нападом, Росія в разі перемоги могла претендувати на чорноморські протоки, а головне – на повернення святого міста Константинополя в лоно православної церкви[41].
Тому ще на зимових штабних маневрах на початку 1914 року, рухаючи по мапі війська, російські генерали врахували майже все, запобігливо пам’ятаючи, що все може врахувати тільки сам Господь. Особливо докладно розписали мобілізаційний план для всіх одинадцяти (!) козацьких військ від Дону до Тихого океану
Переважна більшість чудово підготовленого козачого війська мала бути відправлена на Турецький фронт. Бо кому, як не козакам, звоювати чотирьохсотрічного ворога? Адже і запорожці, і донці з турком добре справлялися. То чому в цю війну могло бути інакше? Адже до бою ставало особливе братство!
Є братство роду військ, є загальне військове братерство, але є й особливе – козацьке БРАТЕРСТВО, незмірно глибше і в бою, і в побуті. Це можуть розуміти лише справжні козаки. І про це козаки точно знали!
А ранок вийшов дивним.
Спершись ліктями на обмежувальний брус уздовж розчинених дверей вагона, стояли десятеро пластунів і мовчки розглядали величезний чорний конус гори, верхівка якої нагадувала цукрову голову. Поруч із нею, східніше, відокремлена глибоким провалом, височіла нижча гора. Її вершина була у формі ще більш гострого конусу і ніби обсипана зотлілим попелом.
Застебнувши на всі гачки черкеску і причесавши волосся, сотенний Неустроєв став за плечима своїх гостей тієї миті, коли один із них прошепотів:
– Шо то таке?
– Це Великий і Малий Арарат! Між тих гір сходяться кордони трьох держав: Османської, Перської та Російської, – голосно промовив Неустроєв, який детально, за мапою, ще в Тифлісі ознайомився з маршрутом руху.
Одразу на плечі пластунів налягли його козаки-закаспійці.
– Ти ба! Арарат! Ось і довелося побачити те, про