хранителя козацьких таємниць і кориснішого, на думку бабусі, станичного вчителя Миколи Рябовола. Раділа до сліз бабуся Дора, дивуючись тому, як красиво виводить літери онук. Як швидко і складно читає. Як роз’яснює картинки в книжках. Як складає і віднімає цифри та інше з ними таке робить, що антонівський диякон просив малого допомогти в обліку церковних свічок. І від того плакала бабуся. Але це вже були інші сльози. Сльози радості і надії.
А в перші місяці повернення онука Сашка плакала над ним Феодора Петрівна, поминаючи невістку Наталку, що пішла через хворобу на небеса. Сина Якова, який десь згинув з дурної голови в полум’ї революційних бунтів. Кинув той Яків Макарович єдину кровинку Сашка в далеких кубанських чужих землях на руках чужих людей. Сам подався бозна-куди. І ні слуху ні духу від нього. А їй страшно було за єдиного онука… І знову сльози, подяка чужим людям у чужій землі.
Довго і докладно розповідав Сашко про ті далекі кубанські землі. Про станицю Дінську, про її суворого отамана Гурія Рябовола. Про його вченого сина Степана Гуровича, а найбільше – про геніального і доброго станичного вчителя Миколу Степановича Рябовола. Того вчителя всі кличуть по імені та по батькові, навіть батьки. Тільки отаман станичний онука не особливо шанує і кличе Миколкою. А всі інші дивуються його знанням і бажанням тими знаннями з діточками станичним без обмежень і особливих підношень ділитися.
Сашко Гордієнко так полюбився Миколі Степановичу, що вчитель називав його при людях козаком. І казав, що це Божа милість, що у Рябоволів є доброї крові родичі на Дніпрі. Старовинного роду козацького! І немає тому роду переводу! І знову бабуся плакала, згадуючи безвісти зниклого Якова, а дід сердито хмикав і сопів.
Тільки раз по першій траві бачив онук, як дід Макар сміявся від щирого серця. Зважився Сашко і показав дідові секретну зброю, яку сам зробив під наглядом діда Назара на острові, про який не можна розповідати. Тією зброєю були дві рогатки.
З особливою увагою оглянув старий козак цю нехитру, здавалося б, зброю.
А що в тому хитрого? З міцного дерева кизилу вирізав онук розвилку з двома загостреними краями гілки, що сходяться в ручку. На кінці тієї ручки яблукоподібне потовщення. У тому потовщені отвір для темляка[80]. Та ще в гострі кінці вбив Сашко невеликі цвяхи – для того, щоб ті остаточно не тупилися.
Але не над зброєю, йому чудово знайомою, сміявся дід Макар. Та й не сміявся старий козак – він реготав від спалаху в грудях радості. Бо побачив у рухах онука, в його помахах і обертах, у присіданні, стрибках і швидких кроках… Побачив себе! Себе, такого ж хлопчиська, багато-багато років тому, який осягає складну науку пластуна від свого батька Корнія Гордієнка. Побачив, як його батько вперше показав мистецтво володіння старовинною козацькою зброєю – рогатками. Ця зброя дозволяла знешкодити супротивника без особливих ушкоджень, якщо було завдання доставити його живцем.
Мало хто з пластунів досконало володів одночасно двома рогатками,