запитань, які потім активно обговорювалися. Дивно, але дід на той сміх зовсім не ображався.
– Сміх у тюремній хаті – це цілющі ліки. Скрашує перебування, коли одне і те саме день за днем і рік за роком. Але той сміх повинен бути таким, щоб не ображав, не принижував і не брав за душу. А так ги-ги і га-га – це добре, – усміхався разом з усіма Калина.
– А чого ж таки не погигикати? Кому скажеш із червоноармійців, що знаменитий комдив Котовський лежав на тюремних нарах поруч із нашим дідом Калиною! Скажи таке, і будь-який червоноармієць іржатиме, як кобила, яку ніяк не наздожене жеребець. Наіржеться, а потім ужене дідові кулю в живіт, – похмуро мовив колишній червоний кавалерист, який двічі бачив самого Котовського.
Чолов’ягу, якого дід прозвав Кавалеристом, посадили за дрібницю. Минулого літа на хутір забрів солдат. Йшов той із Криму або й ближче, але ніс мішок солі, майже пуд[68]. Посиділи, викурили по три самокрутки, поговорили. А говорив той солдат українською, ну чисто як кум Хведько. Відсипав солдат трохи солі за вечерю і чарку. Та ще попросив сіль зберегти на кілька днів. Кудись йому потрібно було, а пуд усе-таки – тяжка ноша. Пішов і пропав. А за тиждень червоні натиснули і погнали Врангеля з херсонських степів до Криму й далі. Цього разу Кавалеристові не допомогла медична довідка про тяжкі поранення на Германському фронті. Посадили чолов’ягу на його-таки конячку, дали карабін і шашку. Ось так і став кавалеристом. Відпустили аж у травні наступного, двадцять першого року. Повернувся герой на хутір, а там його вже чекають. Узяли під білі ручки – і в Херсон. А все через дурепу-дружину. Не втерпіла – стала сіллю приторговувати, яку той солдат залишив. А коли дісталася до дна мішка, виявила якісь папірці. І продала їх мужикам на самокрутки. Гарний був папір, а ось те, що надруковано на ньому, – контрреволюція! Взяли жінку на базарі, швидко дісталися до клятого мішка і витягли пачку листівок. Як потім пояснили героєві-кавалеристу, підступний чорний барон Врангель відправляв із білогвардійського Криму агітаторів-офіцерів, нібито солдатиків. Для того, щоб вдало зав’язати розмову, таких сволот постачали сіллю. Поговорить, загітує за світову буржуазію, а коли Врангель поведе армію, щоб задушити радянську владу, кожен загітований увіллється в цю гідру контрреволюції. А до того нехай листівки із закликами буржуйськими між своїх селян поширює.
І клявся, і божився Кавалерист, що ні сном, ні духом… Та ще орден Червоного Прапора показував, що отримав за штурм Перекопу… Але ЧК однаково мала «розібратися». Тому й кинули до камери. Горював, поки дід своїми безглуздими розповідями трішки душу не розвеселив. А то щодня трусився, що «не розберуться» і шльопнуть. І орден не допоможе.
– Ось тобі хрест, Кот поруч на сусідній шконці чалився[69], – почав дути губи дід Калина.
– А той Кот і є сам Котовський? – звісився з верхніх нар Морячок.
Морячок тим паче не мав би засмучуватися у в’язниці. Хіба то злочин – у кишенях вугілля з пароплава додому носити. Правда, щодня – поки кишені не змусили