білявий хлопчина. Але відчували, що неспроста він у такому нестатутному вигляді. І зуби не скалили, хоча на язиці жарти крутилися.
Та майже одразу й забулися ті жарти, коли до хлопця, який вже спустився, на повному ході підлетіли на красенях-кабардинцях[62] панове офіцери. А попереду… так і є – генерал у золотих погонах і з лампасами, про які мріють усі козаки. Навіть кухарі, візники й коноводи…
– Панове офіцери! Нумо! Не вистачало, щоб такий герой-козак застудився і соплі об землю бив! Ну ж бо, ну… – звернувся до офіцерів старий генерал.
Не під генеральським поглядом, а з великої вдячності зіскочили з сідла панове офіцери і почали загортати козака хто в бурку свою, хто в башлик[63] офіцерський, а хто встиг і валянки дістати з сідельної сумки.
– Ну а я… А я… А я ось так!
З цими словами сивочолий генерал з натугою сповз із сідла на землю і міцно обняв молодого козака.
– Усе бачив! Он із того виступу на скелі. Герой ти, козаче. Справжній герой! Славний козак… А чий же ти?
– То мій, ваше превосходительство, – пролунав тихий голос.
На голос обернулися всі разом.
– Матінко! – скрикнув бойовий генерал, точнісінько як станичний дід. – А бодай я щастя не знав, якщо то не Куля! А йди-но сюди, любий…
На подив усіх присутніх, генерал першим пішов до підосавула і, на пів дорозі зустрівши, міцно обняв, а потім розцілував офіцера.
– Не сподівався вже, що зустрінемось. А ти, Юхиме Олексійовичу, все в малих чинах. Думав, з твоїми подвигами вже і в старшини козачі вийшов…
– Добрий був би полковник з неповною дюжиною солдатів, – усміхнувся Куля. – А іншого війська я не прийму. З цим звикся. З ними будь-яку війну виграю.
– Розумію. Завжди у справах важливих і надважливих тебе посилають, Юхиме Олексійовичу. У таких справах велике військо й справді не матиме успіху. Зате орденами, напевно, й шаровари обчіпляв?
І розсміявся генерал. Від того сміху й молодший став, і вуса піднялися.
– Вистачає, – кивнув згідно підосавул. А потім велів Бурсаку: – Іди. Он наші твою одежину принесли. Панам офіцерам речі поверни… Хіба… На якийсь час валянки згодяться на поранені ноги.
Помовчав Юхим Олексійович, усе ще не відпускаючи молодого козака. А потім тихо сказав:
– Дякую. Багато козацьких життів врятував. То важлива справа. Усе, іди…
– Іди, козаче, приємно буде на тебе в черкесці подивитися, – усміхнувся героєві по-батьківськи генерал. А потім глянув поверх голів офіцерських. – Так! Де мій ад’ютант?
– Я тут, ваше превосходительство! – виринув молоденький офіцерик.
– Отже, так! Запиши героя на подання до ордену! Як його звати-величати? Га, Юхиме Олексійовичу?
Застиг від питання підосавул Куля. Озирнувся на всі боки.
– Ти чого, пане підосавуле? А! Розумію. Все у вас, пластунів, як у Січі Запорозькій колись бувало, – глумливі або смішні прізвиська. Але вони для паперів не годяться, – дорікнув Юхимові Олексійовичу старий генерал. – А може, забув, як твого пластуна