натяглась як струна. Зачепившись за щось, чого козаки не бачили, «кішка» витримала. Витримала й мотузка!
Уже за мить Бурсак підтягнув себе по тій надійній мотузці. Й наступної миті стояв на краю безодні. А ще за мить, не озирнувшись на те, як прикусили губи пластуни, швидко побіг по гребеню гори.
– Хоч би ножа взяв, – раптом схаменувся Єгор Пафнутович.
Усі промовчали, усвідомлюючи, що найдосвідченіший серед них має рацію. Може, навіть засуджує нерозсудливість молодого козака. А може, пам’ятає сказане отаманом: «Бог не без милості, а козак не без щастя».
– Батю, дай глянути в твого «Буша», – тихо попрохав Чупа кума.
Але Батя тільки відмахнувся. З боку козаків, з південного сходу, підйом був крутий, зі снігом і, мабуть, глинистим брудом. І все-таки видно було, як козаки швидко дерлися вгору. І при цьому… не встигали. Турецькі солдати так само грузли в багнюці, але підйом тут був більш пологий, і вони повзли до вершини, витрачаючи менше зусиль, а отже – швидше.
Тепер було прекрасно видно, що першими до вершини гори встигають турки. У добротних мундирах кольору хакі вони, як великі гусениці, останні аршини долали поповзом. І ось уже перший із них піднявся на пік і радо звів очі до неба з вдячністю незрівнянному Аллаху, вже підтягнув угору гвинтівку.
Весело застрибав сонячний зайчик на кінчику багнета цієї гвинтівки. Але стрибав недовго. Перед здивованими очима османа раптом з’явилася людина в сороміцькому вигляді й одним рухом відділила багнет від дула гвинтівки. Наступним рухом ця людина спрямувала його вістря в горло передчасно радісного османського солдата. Перекидаючись на спину, турок ще встиг із подивом побачити в руках свого вбивці власну гвинтівку.
Тіло з багнетом у горлі покотилося донизу, прихопивши з собою ще п’ятьох турецьких солдатів. Але і праворуч, і ліворуч вже здіймалися на ноги інші, що досягли вершини. Їх зустріли кулі з гвинтівки їхнього загиблого товариша. П’ять пострілів – і п’ять нових трупів покотилися, захоплюючи за собою переляканих турецьких піхотинців. А далі почалося те, на що османи самі й розраховували, сподіваючись першими видряпатися нагору. На гребінь гори один за одним вискакували спішені козаки-кавалеристи. Вони миттєво відкрили вогонь по розгубленому ворогові, влаштувавши криваве стрільбище.
Хоробрі солдати великої Османської імперії під цими пострілами всі відразу зупинились і здивовано подивились один на одного. Невже Аллах не на їхньому боці? А після того, як козаки взяли поправку, адже приціл згори завжди неточний, поранені й убиті турки почали котитися десятками. Ті, що були ще живі, не вагаючись припали до гори, а потім почали сповзати до її підошви. Та багато з них вже ніколи не встануть…
Нещасні… Такі ж воїни, як і ті, на вершині, які, не вірячи в своє щастя і витираючи вдячні сльози, все стріляли і стріляли. А турки, уже вмираючи, продовжували повзти, залишаючи за собою криваві смуги приреченості. У них своя батьківщина, свій борг перед нею і свої святі обов’язки. Своя сувора військова дисципліна.