якого всі, зокрема й отаман, називали Єгоровичем. Прилип до скелі, намацуючи кінчиками пальців виступи й западини, відтак швидко досяг гребня гори й скинув закріплений на «кішку»[59] канат.
Опинившись на висоті, пластуни вирішили, що гребенем іти можна, але краще бігти.
– Ну, хто перший?! – підбадьорив Батя.
І не встигли переглянутися пластуни, як Бурсак уже нісся по тонкому, місцями завтовшки з канат, вістрю гірської вершини.
– Ловке чортеня, – ахнув, піднявшись останнім, богатир Цвешко.
– То байдуже, – процідив Неліпа, та за прикладом добровольця скинув з плечей свій мішок. Але не побіг, а став у ньому копатися. Витягнув пачку патронів у добротному німецькому вощеному картоні, став її розривати. – Кульок у нього скільки?
– Тобі так тих патронів шкода, як корові заднє коліно всрать. Та давай уже! – вихопив усю пачку Єгорович і кинувся наздоганяти Бурсака.
– Ні, ну ти бач тих молодят-молодцят… Батю, га? Побігли, як за море срати, – засопів Неліпа. – Повипулюють усіх німців, а чи влучать?
– Ходім на підмогу, – звелів отаман і поспішив за Бурсаком і Єгоровичем.
А Бурсак уже досяг того місця, за яким просуватися було неможливо. Провал аршинів до тридцяти. Але тут був невеликий майданчик, а праворуч, у напрямку турецької батареї, щось на кшталт плаского столу. З розгону вскочив на той стіл молодий козак, у стрибку знімаючи зі спини німецький маузер. Він тут-таки сів «по-турецьки» і приклав приклад до плеча.
– Далекувато до турка буде, – завважив з-за спини Єгорович.
– Підіпри мені спину, – процідив крізь зуби скам’янілий Бурсак.
Поводивши мушкою, молодий козак поворожив над прицілом і ніжно торкнувся зап’ястям до пістолетної шийки приклада, доволі зручної для ведення влучної стрільби. Потім Бурсак узявся за рукоятку перезарядження і, м’яко відкривши затвор, вставив магазин із п’ятьма патронами.
Почувши черговий залп турецької батареї, Єгорович не витримав.
– Та пульни вже як вийде. Може, налякаєш…
– Цить! – владно, немов Батя, гаркнув доброволець і знову закам’янів.
Підтримуючи плечем спину стрільця, Єгорович відчув, як по ній пройшла легка хвиля вниз, а потім угору. Між лопаток та хвиля зупинилася разом зі звуком пострілу.
– І як? – не завваживши переполоху в роботі турецької артилерійської обслуги, запитав пластун.
Бурсак не відповів. Він поправив приціл і клацнув затвором.
Постріл. За ним майже без перерви ще три.
– Ти ба! Оце ти дав турку жаб’ячої цицьки скуштувати! – в захваті вигукнув Єгорович, пильні очі якого майже за версту вгледіли, як злетіла з турецького офіцера велика біла папаха і він лантухом упав на каміння. Поруч із ним гепнувся заряджальник, так і не донісши снаряд до казенника гармати.
А Бурсак уже перезарядив німця й голосно звелів:
– Тримай спину!
Ще п’ять пострілів. Здавалося, занадто швидких і не підготовлених.