Руки він не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комір і втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця років двадцяти п’яти.
– Ти сам був? – прохрипів Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?
Потерпілий мовчав, лише відсапувався. Павло Іванович, який добре знав ці місця, поволі покрутив головою. Якщо у машині хто й залишився, дістати його вони не зможуть. Під днищем човна більше десяти метрів водяної товщі. Подолати їх без спеціального спорядження ніхто з рибалок не зміг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснуті у кулаки долоні хлопця посиніли і попухли, а зап’ястя було міцно зв’язано чорним армійським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель під час служби у війську. Його використовували для проведення польових телефонів під час навчань. Завдяки сталевій жилі під обмоткою, розірвати такий кабель було не під силу навіть досить сильній людині. Павлові Івановичу стало не по собі.
– Що з тобою трапилось, хлопче?
Мовчання. Павло Іванович дістав свого складного рибальського ножа й заходився звільняти професійно зв’язані руки нещасного. Розрізав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далі швидко розмотав пута. Врятований засичав від болю і почав розтирати занімілі руки. Павло Іванович, одягнений, як і Мишко, у армійський бушлат і светр, зрозумів, що хлопчина добряче потерпає від холоду у своєму промоклому наскрізь одязі. Тим часом Мишко майже догріб до берега.
– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березі.
Причалили до темної стрічки розмитої водою гірської породи, з якої складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грівся біля палаючого багаття, випивши склянку горілки, котру йому завбачливо підніс Ігор. Від часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розуміючи, що чоловік знаходиться у стані шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лівій скроні у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, він відмовився, покрутивши головою.
– Потрібно у міліцію подзвонити, – схаменувся нарешті Павло Іванович.
– Я сходжу, – погодився Ігор.
До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрібно було йти близько двох кілометрів під круту гору, тому Павло Іванович з радістю погодився на пропозицію товариша.
– Іди. Ми поки що… – тільки тепер він помітив, що врятований знаходиться не менш ніж за сотню метрів від їхнього табору і, не озираючись, простує геть.
– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.
Павло Іванович зітхнув. Він добре розумів лише одне: надіям порибалити, скоріш за все, справдитися не судилося.
Розділ 4
26 квітня 1996 року. 6.15 ранку.
м. Кам’янець-Подільський
Телефон вперто не хотів замовкати, і Андрій, ще до того як підняти слухавку, відчув: день випав «веселий».
– Я слухаю.
– Доброго