пам’ятатиму про це, Едріене.
– Мені б хотілося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.
– Іще щось… пане Слоун? – поцікавився Себ.
– Ні, поки що ні, але прагну побачити ваш щомісячний звіт на моєму столі до кінця дня.
Себ повернувся до свого кабінету, радіючи, що випередив забаганки Слоуна, підготувавши свій щомісячний звіт ще у вихідні. Показники знову покращуються, вже десятий місяць поспіль, хоча нещодавно Себ зрозумів, що Слоун привласнює собі його результати.
Якщо Слоун сподівався, що його тактика врешті-решт виведе Себа із рівноваги, навіть змусить його звільнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що міцно закріпився на своїй посаді, й, поки він виконує свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вміє читати між рядками.
Якось Себ купив собі канапку з шинкою в сусідньому кафе і з’їв її дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.
Шукаючи таксі, він згадав ті уроки, які отримав від Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, більшість яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.
– Знай, скільки відсотків скинути, ніколи себе не перевантажуй і намагайся не забувати, що інша сторона також сподівається отримати прибуток. Налагоджуй надійні контакти, адже вони стануть у пригоді у важкі часи, оскільки в банківській справі певне лише одне – погані часи ви переживете. І до речі, – додавав він, – ніколи не купуй уроздріб.
– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.
– Джек Бенні.
Озброївшись слушними порадами Седрика Гардкасла і Джека Бенні, Себ подався на пошуки обручки. Давній шкільний приятель Віктор Кауфман, який нині працював у відділі іноземних валют у банку свого батька, за кілька кварталів від «Фартинґса», порадив Себу навідатися до пана Алана Ґарда у Гаттон-Ґардені.
– Він тобі продасть великий камінчик за половину ціни, яку запросить будь-який ювелір на головній вулиці.
Себ їв на ходу й викликав таксі, оскільки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку від Едріена Слоуна. Таксі зупинилося перед зеленими дверима, повз які Себ пройшов би, навіть не помітивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сім. Нічого не натякало на скарби, що знаходилися усередині. Себ втямив, що доведеться мати справу із замкнутим і дуже обережним чоловіком.
Він натиснув на ґудзик дзвінка, й за мить його привітав герой Діккенса в ярмулці на голові й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повідомив, що він приятель Віктора Кауфмана, його швидко відвели у внутрішню святиню пана Ґарда.
Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.
– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»[8] за п’ять фунтів.
– За