кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.
– Оксене…
– Що, тату?
– Олеся… вдома?..
– Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?
Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.
– Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…
– Що ви таке кажете, тату! – заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.
– Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті з війни… що я купив…
«Оті, що над байраком!» – зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але Бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо він не посмів заперечити батькові.
Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:
– Ослухаєшся – і того світу проклену!.. З могили устану!..
– Добре, тату, – покірно згодився Оксен.
Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненько видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.
Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, шо це – гріх, що сестра ні в чому не винна, – і нічого не міг вдіяти з собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, – так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє – манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.
І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати – один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко. Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та перехреститися до образів. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.
– А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?
– Звідки ж мені знати? – відповів їм непривітно Оксен. – Скажете – будемо знати.
– Ми прийшли сватати, от! – хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штовхнув свого сусіда ліктем під бік: – Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже… Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!..
Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю – красну дівицю та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я. «Щоб же вам повилазило!» – закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував, підморгував у неприхованому захваті від красномовності