щось таке на ярмарку, Мокрино?
Але Мокрину вже важко збити з того пеньочка, на який вона здерлася. З чисто жіночою логікою, що відмітає всі доводи здорового глузду, вона твердить одне:
– Кажіть уже ви, Оксене.
І Оксен змушений піддатись. Що ти поробиш з дурною бабою, як їй так забажалося! А може, воно й краще? Видать, не знає вона справжньої ціни, тому й не хоче її називати!
Повеселілий Оксен починає здалеку:
– Ви самі знаєте, Мокрино, що земля на вашій ниві не дуже той… А якщо прямо сказати – поганенька землиця. Там зроду-віку ніщо як слід не родило. Не родило ж?
– А не родило, – згоджується Мокрина і пробує видобути з губів тужливу мелодію: проводить рукою.
– Ну, от… То яка земля, така їй і ціна… Бо коли ви купуєте гарну корову, то платите одні гроші, а коли купуєте погану, то платите інші… Адже так?
Мокрині ніколи не доводилося купувати корову, – тим більш охоче згоджується вона з багатієм.
– То як ви думаєте, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? – тягне Оксен, бо, по правді кажучи, його трохи мучить совість. Адже він добре знає, земля на тій ниві аніскільки не гірша, ніж на його полях, – чорнозем, хоч на хліб намазуй. І вже здається Оксенові, що навіть Бог, хоч який він прихильний до нього, а й то докірливо позирає з ікони. «Господи, якщо куплю по сходній ціні, поставлю тобі сто свічок, – обіцяє Оксен. – Ти ж сам, Господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немає від неї ніякої користі людям. А ти ж сотворив землю для того, щоб її орали, щоб її засівали… Тож не можу я дивитись, як пустіє земля».
В Бога немов м’якшає суворе обличчя. Оксен устає, поправляє гніт у лампаді, побожно хреститься. Хреститься за ним і Мокрина.
– Мені не так уже й потрібна ота ваша землиця – зі своєю ледве вправляюся, – лукавить сам із собою Оксен. Щиро вірить зараз у те, що саме тільки співчуття до бідної жінки рухає ним, спонукає виручити її з біди. А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь ціну. Хай навіть трохи більшу, ніж він збирається їй запропонувати. Не пожалів би зайвої копійки, аби тільки лишитися чистим перед Богом.
Але Мокрина не злазить з пеньочка:
– То вже ви кажіть, скільки. Коли б оце був Протасій, то він би сказав, а так кажіть уже ви.
«Поставлю сто свічок і пожертвую десять карбованців на храм», – востаннє звертається до Бога Оксен і називає ціну.
Ціна сміхотворно низька. Таку ціну Оксен не насмілився запропонувати навіть панові після того, як позолотив ручку його управителеві. Але ж зроду-віку так повелося, що один набиває ціну, а другий збиває її. То чому ж має відступати від цього звичаю Оксен? Ось Мокрина подумає, подумає, та й скаже свою, вдвічі, утричі вишу ціну, отоді вже вони почнуть торгуватися… Але чому вона так довго мовчить? Чи, може, вона недочула?
Та Мокрина почула, тільки не знає, багато це чи мало. Бо ж вона ніколи не торгувала землею. Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б ціну і стояла б на ній, як укопана. А землю не продавала. Чого не продавала, того