– словникарства.
Якщо для найпопулярнішої на сьогодні у світі мови та її носіїв так важливо пам’ятати, хто оформив їхній спосіб вираження думок у словник ціною праці, якої і титани злякалися б, то що стосується нас – народу, ідентичність і мову якого на законодавчо-геноцидному рівні стирали зі світового культурного контексту? Хіба нам не потрібно знати ще досконаліше рятівників нашого способу мислення? А ці люди були зовсім не гірші за вшанованого і навіть художньо осмисленого генія – Оксфордського професора Джеймса Мюррея. Ба більше, наші сподвижники працювали за умов тотального невизнання, постійної небезпеки і нерозуміння з боку апатійного оточення, в реаліях, наближених до умов «резервацій» чи «гетто».
Тягарем для британців було лише зібрати слова й оживити їх цитатами з класичних творів. Для українців же питання полягало у боротьбі за життя власного культурного коду. Не було б у нас кількох постатей, які погодилися віддати на справу словника майже десять років власного життя, важко сказати, чи вдалося б відстояти право на існування української культури впродовж тоталітарного XX століття. Чи не були б ми на задвірках зрозуміло якої імперії, як циркові мавпи, і чи не довелося б поодиноко викрикувати на вулицях зрусифікованих пустель щось по-українськи, аж поки не забирали б до в’язниці чи психлікарні? Сьогодні, дякуючи декільком десяткам українських інтелектуалів, ми не перетворилися на вимираючих культурно чукч, удмуртів, калмиків, хакасів, комі-пермяків, удегейців, ми навіть маємо вигідніше положення, ніж досі пригнічувані білоруси, чеченці, баски та інші народи.
Здається, що такого б не могло статися? Ще й як, коли б імперії, до якої входила більша частина українців, вдалося б цілком реалізувати свою узаконену, відкриту і цілеспрямовану політику русифікації та асиміляції. Їм просто не вистачило часу. А ще «палки в колеса» катка геноциду та лінгвоциду вставляла інтелігенція, яка всупереч арештам і судам, депортаціям, висланням та професійним поневірянням зберегла і цілковито оформила власне українську культуру.
Щодо українського словникарства спеціалісти завжди згадують дві найпомітніші постаті Наддніпрянщини: Бориса Грінченка та Михайла Комарова. І якщо перший, хоч і замало для його рівня впливу та здобутків, але згадується в когорті просвітників, письменників та громадських діячів, його іменем названо один з найпотужніших молодих університетів України та його вивчає ціле коло науковців-грінченкознавців, аби розкрити якнайбільше здобутків його «творчої лабораторії», то Михайло Комаров досі залишається на задвірках культурознавчих та державотворчих дискурсів.
А він одним з перших, за кілька років до Грінченка, створив разом з однодумцями ледь не найвагоміший аргумент проти шовіністичних дискусій імперської Росії. Він видав російсько-український словник! Ви і сьогодні можете чути від «спеціалістів», що українська мова нібито не може бути відповідником на якомусь із рівнів російської. Звісно ж, це неправда. Але документально, 40 тисячами аргументів з відповідними прикладами це довів Михайло Комаров, створивши словник ще у 1893 році. Чому виникають такі дискусії зараз? А зокрема, й тому, що Михайла Комарова українці скромно тримають на маргінесі історичної пам’яті.
Ясна річ, українська громада кінця ХІХ століття не могла б довірити редагування такого надважливого документа, як словник, якомусь маловідомому аматору. Це мав би бути справжній авторитет. І уявімо лишень, що таким авторитетом вважався не університетський професор-мовознавець, а юрист-практик. Людина, яку шанували в усіх закутках підімперської України, на яку покладалися в питаннях захисту, фінансової допомоги, культури, громадської і національної справи та зверталися за найрізноманітнішими порадами. Таких постатей було зовсім небагато, про це свідчить, зокрема, вигук відомого лікаря і письменника Цезаря Білиловського: «Боже, якби в нас та в кожному місті та хоч по одному Комарю!».
Як же спромоглися ми забути одну з найпомітніших постатей України другої половини ХІХ – початку XX століття, людину, яку називають «адвокатом української культури», «українським серцем Одеси» або «одеським Франком» (зокрема, життя Комарова оцінюють за Франковим гаслом: «Працювать, працювать, працювать, в праці сконать!»)?
Спектр причин досить великий. Михайло Федорович Комаров (1844–1913) – видатний бібліограф, лексикограф, видавець, бібліофіл, юрист та громадський діяч – маловизнаний через лише регіональне поширення інформації про нього: Одеса, Умань, Дніпро наче й шанують його, але не настільки, аби назвати на його честь вулицю чи інститут, ну й, звісно, жодного пам’ятника Михайлу Комарову у світі досі немає.
Біографія його досить добре досліджена, але популярної книги про цього велетня думки і діла нема. Колись він будив цілі покоління своїми невеликими історичними нарисами та піклувався про упорядкування найважливішої для всіх українців спадщини, зокрема бібліографії Тараса Шевченка, а ми віддячуємо йому відсутністю перевидання його популярних праць, малим акцентуванням уваги громадськості на важливості появи першого російсько-українського словника і дуже кволо, зазвичай у дуже вузькому колі, згадуємо його родину, що на рівні Косачів, Франків та Грушевських завжди була в центрі уваги української