сходами й відчинила чорні, оббиті шкірою двері.
Те, що вона побачила, її приголомшило. Ромашка звично здіймався за своїм широчезним столом зі стаціонарним комп’ютером та відкритим ноутбуком. З-поза його могутнього рамена витикав зацікавлену голову Ясь. А на стільці в куточку біля дверей, закинувши фігурну ногу за ногу, сиділа… Оце так несподіванка! Та сама мамзель із Меморіального музею Шевченка, яку Ясь так дотепно охрестив «овечкою Бертою». Щоправда, дрібні кучерики шевченкознавиці тепер були не білосніжними, а мідно-рудими, що надавало їй вигляду представниці якогось войовничого племені давніх амазонок. Та й у самій її поставі й очах бриніли інші нотки – розкутіші та впевненіші. Як і Ромашка, вона мала приємну насичену засмагу, що, певна річ, викликало заздрість у таку пору в Києві. Півторамісячний ексклюзивний тур та купання поміж пальмами явно пішло обом на користь.
Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що сліпає над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву і готується до сутички. Її тонкі ніздрі, здавалося, тріпотіли від передчуття свіжої крові.
– О, нарешті повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здається, ви знайомі з Мариною Андріївною?
– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченківського музею і ледь не клацнула зубами в американській усмішці. – Здається, це я вас, юна колєжанко, рятувала від спраги рік тому, чи не так?
– Було діло! – почервоніла Яна, сідаючи на стілець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрістю й нахабством змусила цю дамочку впустити її в музей, який вже зачиняли на сигналізацію.
– Так-так… Є що згадати, та нема чого дітям розказати… – заусміхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усі ми поводилися не зовсім… е-е-е… ґречно, але іншого виходу натоді не мали. Мистецтво вимагало жертв, і першими жертвами мусили впасти наша вихованість і чемність. З пані Мариною, Яночко, ми спільно подорожували Америкою. І я під великим секретом розповів їй про наші мандрівки в часі. На щастя, вона мені повірила, – обережно зиркнув він на шевченкознавицю, чи та не заперечує.
– Я довірилася вашому чоловічому… слову, – відповіла та довгим поглядом, від чого директору стало гаряче в грудях, і він знітився.
«Хе-хе, – миттю зауважила зміну в директоровому стані Яна. – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив під потужний обстріл. Незабаром стане спекотно. Назріває інтрижка! «Руйнівний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслідно…».
Настрій у неї одразу покращився, бо ж уявити собі Романа Лук’яновича в ролі закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Він – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потіха для всього культурного Києва…
Теплі нотки в розмові двох американських стажерів-вояжерів, в яких вчувалося щось більше за