колінні чашечки. Лікар порекомендував утриматися від спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.
Відсутність активних вправ одразу відбилася на статурі – заокруглилося черевце, якого Роман Лук’янович дуже соромився, адже раніше не виглядав повним. Дедалі частіше приходили невеселі думки про недалеку старість. Невлаштованість особистого життя уже майже сформувалася у комплекс.
«Кому я такий потрібен? Обрезклий, присліпуватий і лисіючий, бо й раніше пишна чуприна стала помітно рідшати, – зітхав часто директор, розглядаючи себе у дзеркалі. – Що ж, старий: ти вже йдеш з гори, а не в гору. Час таки бере своє. Змирися і прийми це як належить. Принаймні маєш сина, який потребує твоєї уваги, а головне – справу свого життя: один із найцікавіших музеїв України, якому віддав майже двадцять років, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника та екскурсовода до керівника».
Поїздка в Америку дала можливість Попадинцю-старшому не тільки передихнути від вічних музейних клопотів та витівок бунтівного тинейджера перехідного віку, але й спокійно порозмислити про власне життя-буття. Директор відчував, що нині воно наближається до поворотної точки, за якою гряде докорінна переміна.
«Кожні п’ять років людина має щось кардинально змінювати: місце роботи, місце проживання або й сімейний статус, – згадав він слова свого давнього спаринг-партнера Джуса, який мав другу освіту психолога. – Зміни не дають нам костеніти і змушують мобілізуватися перед новими викликами. Це як приплив свіжої крові в організмі. Інакше – застій і поступовий занепад».
«Джус має рацію, – міркував Ромашка, споглядаючи безкраї простори Америки з високого вікна їхнього шикарного автобуса, яким їх перевозили з одного музею в інший. – Потрібна зміна. Але що міняти, трясця його матері – роботу, місце проживання чи сімейний стан? Посаду я не здам, бо ж на кого залишу музей?»
Без зайвої скромності Роман Лук’янович усвідомлював, що є такою харизматичною особистістю, поруч із якою будь-хто з підлеглих втрачав яскравість. Та й команду він вибудував під своє безумовне лідерство. Це були чудові виконавці, але не керівники. Можливо, завідувачка фондів Яна Приймак мала необхідні бійцівські якості, але вона ще замолода, аби звалити на тендітні дівочі плечі таку неповоротку обтяжливу махину, як державний музей.
Забиратися геть зі столиці, де є власне житло у центральному районі, – абсолютно безглуздо. Хоч Київ і втомлює, як лиха година, але саме тут відбувається більшість культурних подій та атракцій. Тут твориться сучасна історія.
Залишався сімейний статус. Еге ж, в останній рік Ромашка часто сушив над цим голову, кидаючи прискіпливим оком на офіційних заходах та неформальних акціях на самотніх цікавих жінок своєї вікової категорії. Але чомусь жодна з них не запалювала його уяву. Були серед них розумні й доглянуті пані, але від них віяло такою очевидною передбачуваністю, що директор навіть не розпочинав робити перші кроки.
Довга відсутність