унійній братії Видубицького монастиря Кончу-Заспу.
Жінка на це вибухнула:
– Ви пропонуєте мені віддати мої ж землі?
– Це не ваші землі… І те, що ви скоїли… – Мужиловський намагався говорити спокійно, хоч сам вже почав лютувати.
– Тільки спробуйте слово сказати, я вас розчавлю і не подивлюсь на вашого Папу… – на ці аннині слова протопоп підскочив і вже схопився за шаблю, як руку його за спину завів чорнявий вартовий княгині.
– Ви погрожуєте архієрею! – вигукнув Мужиловський і до світлиці заскочили його охоронці.
– Я погрожую шляхтичу, який посмів мене – княгиню – звинувачувати у гріху, який я не чинила. Подавіться цією ганчіркою! – не вгамовувалась Корецька. В світлиці зчинилась бійка. Почувся звук металу, вартові протопопа та козаки княгині, як ті вовки, накинулись одне на одного, наче зграя на зграю. Та в розпалі своєї люті Мужиловський отямився – зовсім не на руку йому сварка із впливовою магнаткою.
– Спиніться, люди мої! Ми їдемо звідси. Геть їдемо! – він власноруч кинувся відтягати своїх охоронців.
Корецька, яку боронив чорнявий козак, і йому наказала заспокоїти решту. Під пильними поглядами мешканців Лісників слуги Корецьких випроводили панотця. Козаки княгині провели непроханих гостей аж до самих кордонів її земель – і довго вдивлялись услід почту Івана Мужиловського, аби впевнитись, що той в обійстя Корецьких не повернеться.
Анна ще довго лютувала, ходила з кута у кут світлиці, позирала на чоловіків портрет. «Ох, Юхиме, краще б ти не знав про цю мою пригоду». Наблизилась до натопленої пічки і торкнулась своїми вхололими руками до теплих розписних кахлів. Аби відволіктись від важких думок, вона вдивлялась у грайливе зелене листя і жовті та сині квіти, які цвіли на витончених шамотах пічки, хапала ротом повітря і видихала його поволі. Від цього на серці ставало спокійніше. До світлиці зайшов Євстафій, зняв хутряну шапку і низько вклонився:
– Вони поїхали геть, ваша світлосте.
– Я тому Івану цього не подарую. – Корецька відчула, як з новою силою її душу охоплює злість. – Збирай сили, підеш на Роставицю, яка належить софіївській братії.
– Але ж це біля Ружина. Князі Ружинські теж зацікавлені в тому селі. Можемо ще й з ними перетнутись. Краще для наїзду обрати інші землі… – Євстафій сподівався, що гарну пораду висловив своїй володарці.
– Ти мені будеш наказувати, куди мені моїх козаків відправляти?! Моїх людей?! – в очах Корецької запалав бісів вогонь. Євстафій сперся рукою на рукоять корда і відвів очі, не бажав, аби Анна побачила їх сповненими гніву: «Баба… норовлива відьма…»
Частина II
Життя та благо мають таку ж силу, як смерть і зло.
Розділ VIII
Шеститисячне військо темною рікою сунуло на Черемошку. Кіннотники та піхотинці з аркебузами, списами, рогатинами неспішно просувались по землі Корецьких. На возах вантажені залізні гармати із ядрами.