хоч малому ще немає і дев’яти років. Він залюбки допомагав батькові у роботі, певно, більше заважав, аніж навпаки, але Олекса ніколи не відмовляв синові – нехай спочатку побачить селянську працю, оцінить, а вже потім вирішить, чи це його.
Цього разу Олекса вирішив засіяти пшеницею прибране поле. Ще вчора він зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш і грудочки. А сьогодні поклав на фіру мішок із зерном, посадив Грицька і поїхав до свого поля.
– Тату, а нашо нам так багато пшениці? – допитувався син. – Ми вже посіяли ще до зими.
– Тоди то була озимина, – говорив батько. – А нині то буде яра пшениця. Вона є найліпша, щоб мама спекла хліба. Во посієм її ми з тобою, вона виросте, в серпні зберем і повезем до вуйка Якова на лісничівку.
– А озима?
– А озиму знов посіємо на другий рік. І так кожного разу!
Придбане поле Морозів примикало до осади Павловських і знаходилося досить далеко від села. Дорога до нього проходила повз хутір Кандиб, де вже порався Семен. Привітавшись із шваґром і пообіцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней.
Від «польської» землі його поле відділяв невеликий рів. Саме у той час, коли Олекса під’їжджав до своїх морґів, на протилежному березі рову Адам також сіяв пшеницю, але, на відміну від перетинців, робив це трактором.
– Тату, а чого ви сієте пшеницю руками, а поляки трактором? – похмуро запитав син.
Олекса нахмурився не менше. Він хотів було заспокоїти Гриця, що й у них колись також буде трактор, але вирішив даремно не обнадіювати.
– Бо вони поляки, сину, а ми українці, – сказав він. – А держава наша як називаєсьи?
– Польща.
– Так, Річ Посполита Польська. От коли знов буде ЗУНР, тоди і в нас буде трактор!
Не відомо, повірив цим словам син чи ні, але лише серйозно кивнув головою, мовляв, поживемо – побачимо. А Олекса зупинив коней перед зораним полем, зліз з фіри, перев’язав через ліву руку попону, насипав у неї пшениці із мішка. Підійшов до краю поля, яке пахнуло свіжою землею, зняв шапку і тричі перехрестився. Надягнувши шапку на голову, Мороз набрав жменю зерна, півколом розсипав по землі і пішов далі, розсіюючи пшеницю.
Гриць дивився, як сіє тато, навіть мимоволі повторював його рухи, неначе дійсно сам сіяв. Хлопець так захопився спогляданням батькової праці, що не одразу зрозумів: він тут не один. Гриць аж здригнувся, коли поруч почув:
– Mam traktor! A ty nie!
Хлопець озирнувся. На тому березі рову стояв семирічний син Павловських Кшиштоф і задоволено дивився на нього. Гриць з-під лоба дивився на нахабу, а той повторював, неначе заучений текст:
– Mam traktor! A ty nie!
Найбільше Грицеві хотілося наказати малого нахабу, але як це зробити, він не знав. Рів, що розділяв їх, хоч і був невеликий, але все ж з водою, до того ж холодною. Ніякого бажання замочитися у хлопця не було, тому він підняв із землі якусь грудку і кинув у Кшиштофа. Попасти не попав, але той завбачливо відійшов подалі від біди і вже з безпечної відстані говорив:
– A my jesteśmy gospodarze! A mój tata