давнини, тому й відплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотів виказати своїх спільників, прийнявши всі удари на себе. Адама це не зупиняло: він підозрював, що двома іншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не міг.
Що ж, сьогодні русини переступили межу, і для нього вже не потрібні жодні докази, щоб наказати їх. Адам Павловський зупинив коня біля брами Солтисів і, навіть не прив’язавши його, з карабіном у руці забіг на обійстя. Там нікого не було, тому осадник ударом ноги відчинив двері хати і зайшов всередину.
В перших покоях він застав усіх. Данило все ще лежав на бамбетлі і хоч іще не вставав, але почувався не так погано, як раніше; Галина стояла біля відновленого свекром п’єца і готувала вечерю; сам Лука сидів біля вікна і чинив чобіт. На ліжку під образами бавилися п’ятирічний Юрко із молодшою сестричкою Оленкою.
Раптова поява незваного гостя заскочила всіх зненацька. Усі так і застигли на місці. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило.
– Що, русине, догрався? На жінку підняв руку? То така твоя Україна? – кричав Адам. – Думаєш, що відбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою?
Данило, нічого не розуміючи, спробував підвестися, але тут Галина зірвала з себе запаску, кинула на підлогу і сміливо затулила собою чоловіка.
– Вам мало було того, що ви покарали мого чоловіка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стріляти в него? То стріляйте і в мене! Стріляйте! Я сьи не бою!
Адам остовпів. Він аж ніяк не сподівався на таку реакцію жінки. Поки він роздумував, як поступити, з ліжка зірвався малий Юрко і підбіг до матері. Павловський опинився у безвиході. Він розумів, що вистрілити у жінку з дитиною не може, хотів лише настрахати Данила, але й залишати просто так помешкання не випадало.
– Нічого! – майже примирливо вирішив він. – Дідько з вами! Не думайте, що я не знаю, хто були двоє інших! Одного нема, але другий на місці!
Павловський розвернувся й вийшов надвір. Невдовзі почувся стукіт копит. Лише тепер Галина притиснула до себе свого захисника – малого Юрка. Лише тепер вона відчула, що трималася з останніх сил, і важко сіла поруч із чоловіком. А Данило насилу звівся з бамбетля.
– Що з ним сьи стало? – запитав він.
Галина не знала, але озвався старий Лука, що увесь час мовчав.
– Я видів, як перед тим через село проїхала його Зося, – сказав він. – Уся в подертому. Видно, хтось її знасильничав. То він і шукає, хто то зробив!
Обличчя Данила спохмурніло. Він здогадався, хто це міг бути.
А Павловський, підганяючи коня, проскакав сільською вулицею, минув обійстя Гутманів і помчав дорогою, що вела до лісничівки. Адам не сумнівався, що він на правильному шляху і невдовзі поквитається зі своїми ворогами.
Ще здалеку Адам запримітив на обійсті вчительку Оксану. Вона саме розвішувала випраний одяг. Побачивши, що до неї під’їжджає бричка Павловського, а сам він має такий вигляд, що можна злякатися,