розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.
Тільки подумала – уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.
– Добридень, – Майка їй. – А де тут магазин?
– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я відімкну.
Майка намацала в кишені гаманець.
– У вас порошок пральний є?
– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.
– А шоколад? – Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш – консерви, чоботи, ножиці…
– У мене тільки манни небесної немає, – похвалилася Тома. – Чого бажаєш?
– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?
– Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?…
За дві пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного печива і диво-ніж Майка виклала сто п’ятдесят дві гривні. Засмутилася.
– Націнка у вас тут чи що?
Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.
– А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторі купила?
– Та сама. А що? Не подобаюся?
– Чоловік казав – дитина зовсім, а ти така…
– Яка?
– Розмальована, мов на блядки зібралася, – спокійно відказала Тома.
Майка почервоніла до скронь, дихалку забило.
– Та що ви про мене знаєте… – прошепотіла розгублено.
– А що мені про тебе знати треба? – в’їдливо відповіла Тома. – У мене очі є!
Майка задихнулася, закліпала – земля з-під ніг.
– Протри свої очі! – кинула нахабно. – Корова!
Вискочила з магазинчика – у животі пече. Де вже ті коричневі ворота попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато довшим. Ех… Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася провалом. І кульгавого не знайшла».
Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим кульгавим…
Майка повернулася з магазину Реп’яхової Томи й прокляла одразу два населені пункти – Капулетці й Лупин хутір.
Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта, автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість двох