істину пізніше. Якщо не втечеш до того.
– Не втечу… Я сюди від усіх втекла, – спустошено відказує Майка.
У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…
– Ні! – Санджив підхоплюється, кидається до кота.
Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота – марно.
Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.
– Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе – ні! – Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.
…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.
– Твою тварюку звати Хаус?
– Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.
– Ти ж його тільки-но тискав.
– Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.
– Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! – Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. – У мене там грубка, певно, знову згасла…
– Допомогти?
– Дай краще щось почитати.
– Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…
– О, ні! Не треба. – неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.
– Зачекай! Ліхтар візьми. – Санджив суне слідом, усміхається винувато.
– Нащо?
– Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив – знову горить. Бери!
– Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?
– Добре, – погоджується Санджив. – Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили – здивувалися.
Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.
– Уляна, а хто ж іще! – вирішила.
Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно – уги зі стразами, пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а потім уже на Чернігівську трасу вивертати.
– Справи в Києві чи скучила за столицею? – спитала Уляну похмуро, бо чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів – як очок на старій картоплі