таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.
Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи зі свищика зачарованих очей.
– Дай і я посвищу, – простягнув він згодом руку.
Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути в моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.
– Я краще тобі інший зроблю.
– Зроби, – погодився брат і сів біля мене.
Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.
Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.
Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями, – і все не могли награтися досхочу.
Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.
– Ой, які хороші! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.
Згодом мама сказала:
– Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.
Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.
Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.
Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб і не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.
– Толю, що я тобі казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.
Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як! А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався? Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Ні, таки свистить…
– Толю! – все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. – Ти довго будеш на моїх нервах грати?
«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму…»
Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь – і мама цього разу вже відривається від зошитів.
– Ти що, віника захотів? – сердито запитує вона. З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.
– Лягай