а потім закінчив:
– От якби його спіймати.
– Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…
– Хіба що яму викопати…
– Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!
– Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.
– Отож…
Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.
– От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.
– Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.
– Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?
Микола відразу повеселішав.
– Смола є.
– Де?
– У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…
Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.
– А заєць же був! – знову спокушав Микола. – Ех, і заєць!
– А нам його даватимеш? – не витримав я.
– Питаєш!
Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.
Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.
Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.
– Де будемо виливати?
– Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна – мах! – і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.
– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впіймаєш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем. Та не так сталося, як гадалося.
Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.
– Ґвалт! Пробі!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.
– Люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! – жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.
До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:
– Я тобі дам зайця, песький ти сину!
Микола