знову присів біля палиці, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.
– І вона ростиме? – все ще не вірив я.
– Ростиме, – впевнено відповів Микола. – Про це й у книзі написано.
– У книжці?
– Еге, у Біблії… Там отакенна, – розвів руками Микола. – Тато її щовечора вголос читають. Там і написано…
– Що ж там написано?
– Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.
Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?
Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.
– Бо в роті слина… У відрі немає.
– І ти давно поливаєш?
– З учорашнього дня. Відро води вже переносив.
Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води – це вам не жарт!
– А мені… можна?
– Тобі?
Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив.
– Мабуть, можна… Тільки ротом воду носити! – закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.
Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м’яку землю. А потім побіг у сіни по воду.
«І зовсім не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так і сто відер переносити можна!»
Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.
«От якби такий, як у вола, – заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням. – Щоб одразу піввідра набирати».
Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.
«Досить», – вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні…
Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.
Сердитий, я побіг до Миколи.
– А ти хрестився? – спитав він.
– Ні.
– Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!
– Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великої досади.
– Бо й сам повинен знати! – відрізав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.
«Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати. – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дідька їй треба!»
Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.
І